Галина Вікторівна була звичайною бабусею, яка мала свої слабкості та недоліки, але онук Іван любив її беззастережно. Батька Іван не пам’ятав, хоч бабуся казала, що краще б його взагалі не було. Коли Іван підріс, він не став ставити зайвих питань, намагаючись все зрозуміти своїм розумом. У п’ятирічному віці бабуся забрала Івана до себе, і з того часу мати епізодично з’являлася в його житті між нареченими. Якось, коли мати знову прийшла забрати Івана до себе, бабуся відправила його до себе до кімнати. Він тихо грав і прислухався до розмови на кухні. Спершу нічого не було чути, але потім мати почала кричати, а бабуся теж підвищила голос. — Чи багато ти можеш зробити? Хлопчику потрібна мати, а не божевільне дівчисько! — говорила бабуся. – Що мені тепер робити? Я взагалі-то чоловіка та батька для сина шукаю! — крикнула мати у відповідь. – Немає нормальних батьків там, де ти шукаєш. І рідкісний чоловік любитиме чужу дитину. Вони навіть своїх кидають і зраджують, а чужих так взагалі цураються, — відповіла бабуся. — Ти не розумієш… ти… — тоді мати кричала на бабусю такі слова, значення яких Іван не знав, але розумів, що вони дуже образливі. Бабуся вкотре вигнала матір із квартири.
Після відходу матері Іванове волосся і речі, до яких вона торкалася, ще деякий час зберігали запах її парфумів. Подорослішавши, він почав побоюватися таких візитів матері. Після них бабка приймала якісь заспокійливі, гриміла посудом і голосила, що вона виховала не дочку, а безсердечну зозулю, яка залишила єдину дитину. Вона бурчала, що в неї більше немає сил і що вона віддасть їй онука наступного разу. Іван сидів у своїй кімнаті, чекаючи, коли стихне буря. Наступного дня їхнє життя з бабусею поверталося до колишнього русла, до наступного приїзду матері. Іван виріс, а бабуся, на його думку, не змінилася. Вона ніби завмерла в одному віці. І Іван гадав, що так буде завжди. Коли Іван уже навчався у старших класах, бабуся часто казала йому добре вчитися. — Не вступиш до інституту, візьмуть до армії, а я вже стара, не витримаю. Тому якщо хочеш, щоб я прожила довше, будь ласка, вчися! Іван намагався щосили, не мав права підводити бабусю. Адже, крім неї, у нього нікого не було. Іван добре склав іспити і вступив до університету. На другому курсі він закохався у гарну та веселу Наталку. Вона любила галасливі компанії, які Іван терпіти не міг, але заради Наталки він ходив на студентські вечірки та клуби. Бабуся за розсіяним виглядом одразу здогадалася, що її онук закоханий, зітхнула і довірилася долі. Якось, коли Іван був на черговій вечірці з Наталкою, бабуся не пішла спати і почала чекати на нього.
Вона завжди на нього чекала. Спати спокійно не могла, якщо онука вдома не було. Іван жалів бабусю, намагався не виходити до ранку. Але Наталці це не сподобалося. Якось вона поставила умову, що, якщо він піде з вечірки, вона піде від нього назавжди. Іван не хотів розлучатися з Наталкою, але бабусю теж було шкода. Хлопець знав, що вона хвилюється, чекає, не спить і в неї тиск. Іван вийшов із клубу того дня, залишивши кохану дівчину. Всю дорогу додому хлопець біг, наче за ним хтось гнався. Виявилося, хлопець відчув, що з бабусею щось не так. Вдома він виявив бабусю на підлозі, поряд з нею була розбита склянка води. Іван швидко подзвонив у швидку та підняв бабусю з підлоги. Вона була притомна, але ні говорити, ні рухатися не могла. Іван через свої танці та веселощі не помічав, що бабусі часто буває погано. Він звинувачував себе у події. Він тоді ще не знав, що все це йому вже судилося. У лікарні бабусю доглядала молоденька медсестра. Незабаром вони з Іваном потоваришували, і коли бабусю виписали, вона запросила медсестру в гості на чай. Так і почалися відносини Аліни та Івана. Через півроку вона повідомила, що чекає на дитину від Івана. Хлопець був на 7-му небі від щастя, і вже за місяць вони зіграли весілля. Це продовжило життя бабусі ще на кількадесят років!
