Син Олег завжди був нашою гордістю. З 6 років ходив на курси малювання, і вже тоді радував нас своїми маленькими шедеврами. Навіть викладачі були від нього в захваті. Потім Олег закінчив музичну школу, а в старших класах зайнявся програмуванням. Закінчив школу із золотою медаллю. У нашому місті вступати він не хотів, тому вирішив їхати до столиці. На останньому курсі Олег почав працювати. Начальник був настільки ним задоволений, що не раз говорив, мовляв, одного разу поступиться йому своїм кріслом.
— Ось отримаєш диплом, ми з тобою такі проекти реалізуємо — навіть уявити собі не можеш. Так і сталося. Син отримав диплом і почав літати по відрядженнях по всьому світу. Родичі щоразу говорили, як нам пощастило з нашим сином. — Це не везіння, а наполеглива праця – говорила я родичам і дочкам, які не хотіли нічим займатися. Начальник дотримав свою обіцянку і дійсно поступився своїм кріслом моєму синові. Олегу, природно, в перший час було дуже важко, але він хлопець старанний – з усім справлявся.
А одного разу він подзвонив нам і сказав, що збирається в гості. Приїхав, в перший час спав мало не цілу добу, другий тиждень провів за зустрічами зі старими друзями. Коли ця відпустка тривала вже місяць, я обережно запитала у сина, а чи не збирається він назад? Фірма ж простоює. На що він відповів: — Я звільнився. Буду жити з вами. — В сенсі? А де ти будеш працювати? Він нічого не відповів. Через місяць оголосив, що хоче стати масажистом. Я, природно, була в подиві. З такими знаннями, з таким досвідом – масажистом? А він відповідає, що масаж – це ціла філософія і релirія. Коротше, несе всяку нісенітницю. І я не знаю, як мені реагувати на те, що відбувається.
