— Олен, давай ми з тобою розлу чимося, — сказав чоловік. Дівчина де стояла, там і сіла. Тобто на підлогу. Коля підбіг, допоміг їй піднятися. — Тобто як це «розлу чимося»? — Ти не думай. Я ні в чому перед тобою не винен, тебе теж мені немає в чому зви нуватити. Тільки от наші відносини стали якимись сірими. Я вже сумніваюся, що люблю тебе. Ми просто поживемо деякий час окремо. — Стривай, стривай. Не тараторь. Дай мені прийти в себе, від твого «заскока»… — Я, в принципі, проти такої «терапії». Але якщо ти хочеш випробувати свої почуття, то навіщо розлу чатися? — запитала Олена, коли заспокоїлася.
— Чому не можна просто пожити окремо? — Якщо ми не розлучимося, то все це буде як би не насправді. А мені потрібні умови не «наближені до бойових», а саме «бойові». — А потім ти надумаєш, і ми знову підемо в РАГС реєструвати шлюб? — Так. Повір, мені це потрібно. І вони розлу чилися… Місяць Олена жила в ритмі робота-дім-робота. Іноді гуляла по парку. Їла морозиво в кафе. Через місяць вони зустрілися. Олена була пригніченою, а Микола випромінював радість. Зустрілися, поговорили і знову розбіглися.
Через пару тижнів, після цієї зустрічі, Олена дізналася, що Микола купив собі квартиру. І все стало очевидно — всі ці «танці з бубном» заради покупки квартири. Щоб його квартира не стала спільно нажитим майном. — Олено, я пожив один і зрозумів, я не можу без тебе — Коля з’явився у неї в квартирі через два місяці після розлу чення. — Ти все це вигадав через квартири? — запитала Олена. — Ну…, — Микола зам’явся. — Так. Поміркуй сама, у тебе є своя квартира, ось і я захотів свою купити. — З чим тебе і вітаю, а від мене те що хочеш? — Хочу, щоб ми жили разом. — Ми вже розлу чилися. Ти забув?
