Люда з дитинства не отримувала любові від матері. Вона завжди була крайньою у всіх історіях. Батьки її недолюблювали через те, що Люда не могла бути першою скрізь і в усьому. Вона не могла займати перші місця скрізь і розумітися на всьому, що тільки існує. З віком ставлення батьків до дівчини не змінилося. Вони як були нею незадоволені, так і залишилися. Закінчивши педагогічний університет, Люда влаштувалася до міської школи вчителькою української мови та літератури. У студентські роки вона познайомилася з Гришею, а потім вони одружилися. Тільки й тут Люді не пощастило. Її чоловік виявився таким самим, як і її батьки.
Найrірше було далі, невдовзі після весілля його ще й звільнили з роботи, так він усю обра зу і зл ість на бі дній Люді виплескував. Так і минав час. Люда не сказати, що жила… вона, швидше, існувала з родичами. Якось мати звину ватила Люду в kрадіжці. — Треба ж, вже рідна дочка по сумках мами нишпорить… от наха бниця! – kричала мати, але насправді вона просто сама залишила гроші в кишені пальта. Бідолашна Люда так розпереживалася, що на роботі аж знепритомніла, а до ліkарні її відвезла директорка школи. Там Люді призначили відпочинок та інтенсивне відновлення. Директриса, Лідія Миколаївна запропонувала відвезти дівчину додому, але та розnлакалася і сказала, що додому вона не хоче, а потім розповіла все, що в неї накопичилося.
Того дня Людмила з Лідією Миколаївною вигадали чудовий план порятунку дівчини від такої родини. Прийшовши додому, Люда зрозуміла, що відступати вона не може, адже замість турботливої мами та люблячого чоловіка її зустріли розлючені незнайомці з питаннями, де вечеря, і де Люда весь цей час вешталася. Вже наступного дня Люда з маленькою валізою зі своїми речами сіла на потяг і поїхала назустріч до свого нового життя в іншому місті, де її зустріла подруга Лідії Миколаївни, теж директорка, допомогла влаштуватися у місті та прийняла Люду на роботу до своєї школи. Іноді відпускати буває легше, ніж зберігати стосунки.
