На ювілей матері приїхали діти. І Андрій приїхав із Польщі, і Катерина із сім’єю, і Григорій із дружиною та дочкою. Зібралися всі разом, і, як у дитинстві, за одним столом почали ліпити вареники. — Це добре, що ви тут усі. У мене для вас важлива новина, – сказала мати. — Хоч гарна? — напружився Григорій. — Чудова! – усміхнулася Світлана Семенівна. — Чи готові? Ну так слухайте – у вас буде братик! Андрій упав зі стільця. — Чого?! — Ну, ви, батьки, вчули! — витріщив очі Григорій — Скільки місяців, мамо? — Діловато поцікавилася Катерина. — П’ять років, — зі сміхом відповіла Світлана. — Як так? – здивувалися її діти.
— Хлопчик наш далекий родич. Сирота залишився без батьків. Ось ми вирішили взяти його до себе. Вас підняли. Он які ви в мене добрі. І Павлика піднімемо! У цей час до будинку увійшов Семен Маркович, тримаючи хлопчика за руку. – Павлику! Братку! Вареники ліпити вмієш? – підійшов до нього Григорій. — Бабуся навчила, — з важливим виглядом відповів малюк. — Ну тоді мої руки, спробуєш пиріжків, чаю випий, а потім приєднуйся до нас. Гості тишком-нишком, не заважаючи хлопчику освоїться, стежили за ним. За двадцять хвилин Павлик приєднався до процесу ліплення вареників.
Він швидко освоївся з новою сім’єю, де його так добре прийняли, і навіть почав усміхатися. Наступного дня гості роз’їхалися. Григорій, як старший син та організатор заходу, подбав і про від’їзд рідні. Замовив усім таксі. Машини під’їхали водночас. Розлучатися було тяжко. Наче на мить вони повернулися в дитинство, а тепер знову необхідно повертатися у доросле життя, з усіма його проблемами та турботами. Останнім у машину сідав Григорій. — Ну, братику, — Григорій обійняв Павлика, — тепер я абсолютно спокійний. Тепер ти тут. Є кому подбати про батьків. Догляди за ними, поки мене поряд немає. Усі засміялися. А Світлана Семенівна полегшено зітхнула. — Гарні у нас із тобою діти! — сказала вона, притулившись до чоловіка і сама тримаючи Павлика за плечі.
