Рік тому компанія, де працював мій чоловік, збанкрутувала. Видобувачкою залишилася я. Через місяць довелося знайти підробіток, а ще за місяць другий. Зараз, закінчивши основну роботу о п’ятій вечора, я біжу на другу, а у вихідні працюю на третій роботі. Інакше нам не вижити. І все тому, що чоловік уже рік не може знайти гідну роботу. — Я закінчив університет, щоб тепер працювати таксистом чи робітником на будівництві?! — обурюється він у відповідь на мої претензії.
— А я навчалася в університеті, щоб орати на трьох роботах? — обурююсь я. — Але ж я шукаю роботу! – Ти шукаєш посаду, а не роботу! Найнятого «з вулиці» працівника ніхто начальником не поставить! Навіть в інтернеті, якусь простеньку роботу, хоч із якихось доходів шукати не хоче. Мало того, навіть у будинку нічого не робить. Хоч би тут доnоміг! І з дітьми доnомогти не намагається. Син із донькою чекають допізна, поки прийде мама та перевірить домашнє завдання. Натомість до якості їжі висуває претензії.
Нещодавно висловився з цього приводу: — То макарони, то картопля. Коли нарешті приготуєш щось смачне?! — Переїдь до мами! Нехай вона тебе годує ласощами! — «відголила» його я. Образився. Вже чотири дні зі мною не розмовляє. А мені на його образи начхати. Взагалі роз лучуся з ним. Подруги радять не поспішати, ще потерпіти. А чого терпіти? Чоловік має бути здобувачем, а не порожнім додатком до дивана. А мій не може вже рік знайти хоч якусь роботу. І нехай мене вважають меркантильною особою, але тягти на собі сім’ю в мене вже сили немає. Набридло мені все до чортиків. І якщо він не хоче повертатися до мами, це зроблю я. Зберу дітей та переїду до своїх батьків. Нехай лишається один. Без їжі та грошей.
