Вчора біля моїх дверей стояв натовп родичів на чолі з моєю матір’ю, вимагаючи, на їхню думку, “справедливості”. У нашій великій сім’ї у мене та моїх сімох братів і сестер була одна мати, але різні батьки через її численні шлюби. Я була наймолодша, народилася, коли їй було вже близько п’ятдесяти. Після останнього розлу чення мама залишила мене під опікою бабусі і поїхала, залишивши нас рости без неї.
Навіть у дев’яносто років бабуся була сповнена сил, займалася йогою та танцями. Вона навчила мене жити повноцінно, насолоджуючись кожною хвилиною. Коли в мене народилася дочка, бабуся передала мені документи на свою квартиру, передбачаючи, що після її сме рті в нашій великій родині розпочнеться ажіотаж навколо її майна. Вона хотіла убезпечити мене, розуміючи, що наш зв’язок міцніший за інших.
Через три роки після переїзду в новий будинок бабуся, на мій подив, помирилася з моєю матір’ю. Вони навіть прожили в гармонії цілий рік, протягом якого ми часто збиралися всією родиною. До самої смерті бабусі ми відчували себе справжньою родиною. Ось тільки після цього, як і пророкувала бабуся, почався хаос. Мама вважала, що вона має права на квартиру, а коли правда про заповіт бабусі спливла на поверхню, почали з’являтися наші «родичі», кожен зі своїм уявленням про “справедливість”.
Кульмінацією став вчорашній день, коли вони зажадали, щоб я віддала свою спадщину заради єдності сім’ї. Я вже ухвалила рішення. Попри те, що мама нещодавно змінилася, я майже все життя прожила без неї. Своїм вихованням я завдячую лише бабусі, а не тій жінці, яка мене просто народила і кинула в ту ж мить.
