За свої 38 років я багато чого пережила, але найголовнішу трагедію у своєму житті вважаю втрату сина. Ще після їх народження, в пологовому будинку акушерка мені радісно повідомила, що в мене двійнята, і я відразу ж відключилася, а після пробудження мені повідомили, що один із моїх синів народився слабким. Шансів на те, що він доживе до наступного дня, не було… Тоді мій світ зупинився, ці пару секунд у моїй голові промайнули найrірші і темніші думки, але я вирішила присвятити своє життя іншому синові, поки той чекатиме мене в раю.
Так я вчинила, назвала сина Ерік, завжди любила це ім’я, і завжди намагалася зробити так, щоб у нього все було чудово, і життя йому було приємним і цікавим. За всі ці роки, проведені в колі сім’ї: чоловіка та Еріка, я вже й перестала так сумувати за синочком, знайшла своє щастя та втіху в Еріці, так би мовити. І ось одного разу, провівши Еріка до дверей у під’їзд, поки він йшов до школи, не встигла я зачинити двері до квартири, як біля порога мого будинку з’явилася старенька жінка: – Я вже не можу так жити. Ваш син живий, але я не знаю де він. Мене змусили тоді збрехати, але ця брехня мене мучить вже довгі роки.
У старенькій на межі зриву я впізнала ту саму акушерку, яка й повідомила мені жа хливу новину. Я запросила її до будинку, і вже там вона розповіла всю правду. Виявилося, на той момент, один бізнесмен з Італії, можна сказати, купив весь пологовий будинок, аби йому дали одного з народжених у той день хлопчиків, і ось моєму синові і не пощастило виявитися одним із них. Жінка сказала, що їй на той момент потрібні були ті запропоновані гроші, адже на той момент її мама була важко хво ра, а операція коштувала безліч грошей. Дізнавшись правду, я і не знала, як вчинити, але за порадою психолога, я не стала шукати сина. Він вже дорослий, живе десь в Італії, життям нерідної мені людини, навіть незважаючи на гени та наш біологічний зв’язок.
