Вимоги, які мій син та його наречена пред’являли до свого весілля, були незвичайними. Відразу після заручин вони наполягли на поспішній весільної церемонії, стверджуючи, що така подія буває раз у житті. Хоча ми й не були злиденною сім’єю, їхні пишні запити, що включали оренду лімузина, бронювання цілого готелю для гостей, купівлю весільної сукні на замовлення та наймання модного діджея, були далеко за межами наших коштів та коштів батьків моєї майбутньої невістки.
Незважаючи на те, що мати нареченої радила не потурати їхнім забаганкам, я відчувала себе зобов’язаною виконати бажання сина щодо його весілля. Щоб усе профінансувати, я взяла кредит – борг, який досі тяжить мене. Через чотири місяці після весілля мій син та його дружина розійшлися. Їхня спільна орендована квартира стала предметом розбіжностей, оскільки після весілля жоден із них не працював, і, отже, у них не було коштів на існування, що й призвело до розлу чення.
Озираючись назад, я взагалі сумніваюся у необхідності того екстравагантного весілля та непогашеного кредиту. Якщо мій син вирішить знову одружитися, я вирішила, що він візьме на себе всі витрати. Зрештою такі інвестиції, як показав досвід, не є надійними.
