Мій тато — моряк, служив в торговому флоті.В 90-ті він підписувався на будь-які рейси аби привезти якщо не грошей, так речей або навіть їжі, щось нам, щось на продаж, щоб були гроші, поки він в морі. Не скажу, що ми жили бідно, але і не шикували ніколи. Брат старший за мене на 3 роки, так я доношувала його одяг, ми разом збирали пляшки та брухт, щоб купити собі ласощів.
Коли у тата була відпустка, він першим ділом збирав нас в оберемок і віз на риболовлю чи в ліс, або гуляти в парк на весь день, щоб мама могла відпочити. Але одного разу він отримав телеграму з рідного містечка і замість звичайної відпускної прогулянки зібрав невелику сумку, поцілував нас всіх і поїхав. Як ми ридали! Мама не могла нас заспокоїти, тому що ми вирішили, що він нас кинув.
Минув тиждень, і він повернувся, але не один, а з маленькою дівчинкою (4 роки). Його перша шкільна любов загинула від туберкульозу, а маленька дочка залишилася одна; її збиралися відправити в дитбудинок, але татова тітка відправила йому телеграму, як ніби він батько і приїде за нею, тому дівчинку не чіпали. Зате винесли все, що не було прибито, з їх квартири. Дитина перебивавлася по сусідах, брудна і напівгола, поки не приїхав мій батько. Так вони і з’явилися на порозі.
Мама відразу підхопила її на руки і понесла мити, годувати, спати, а тато сів на лавку біля дверей і заплакав. Мені було 7, брату 10, і ми її відразу не злюбили, хоча ніяких приводів наша нова сестра не давала. Вона була як привид, маленька, бліда, мовчазна. Вона не брала наших іграшок, не заходила в нашу кімнату (жили в двокімнатній квартирі, вона спала в кімнаті батьків), ніколи не вередувала і нічого не вимагала.
З її минулого життя вона принесла тільки м’якого зайця і нитку з різномастними намистинками, які вона то надягала на зайця, то собі на шию, смикала і щось бубоніла. Мама все намагалася її розворушити, співала, читала їй, але все було марно. Вона вперше заплакала, коли ми з братом забрали її зайця і закинули на шафу. Вона стояла перед шафою, ридала і тягнула ручки вгору, а ми сміялися. Тоді нам здорово влетіло від мами.
Якийсь час пройшов без пригод; настало літо і нас всіх стали відпускати гуляти, але з умовою, що ми постежимо за малою. Вона нікуди не йшла, де посадиш там і візьмеш, так що ми не особливо себе обтяжували. У день, коли все змінилося, ми як завжди кинули її біля під’їзду на лавочці.
Ми спокійно рубалися в ножики за будинком, коли почули крики і якісь дивні звуки. Відчувши недобре, ми помчали до під’їзду, а там зграя собак біснується, і наша мала на під’їзному козирку сидить і в подряпаних руках тримає кошеня, не плаче, тільки очі величезні від страху. Коли ми відігнали собак, то побачили старого зайця, розірваного на частини. І ось тут до нас дійшло, що на місці зайця цілком могла бути наша малявка. Я ридав від страху і почуття провини, брат збирав залишки зайця і теж хлюпав носом, коли до нас вибігла мама. Вона обняла нас з братом і в цей момент ми почули — мама, дивись який у нас котик! І горде обличчя сестрички.
Потім ми разом з сусідськими підлітками знімали сестру з козирка, збирали зайця, відмивали кошеня, мазали подряпини і витирали сльози. Через деякий час з рейсу повернувся тато, ми йому все розповіли, а він тільки здивувався, як 4-х річна дитина змогла залізти на козирок. Сестра тоді сиділа у нього на колінах і дуже впевнено сказала — Мені котик допоміг!
Не знаю, на скільки це було правдою з приводу даху, але Котик їй точно допоміг — нарешті відпустити той жах який вона пережила зі смертю своєї матері. Вона стала вчити його всяким фокусам типу дай лапу, і потихеньку стала оживати сама. Ми з братом теж втягнулися в виховання Котика, і непомітно стали не ідеальними, але справжніми братами для нашої малої. Зараз у нас вже сім’ї і діти, у всіх між собою відмінні відносини, батьки дуже радіють онукам — і рідним, і прийомним.
