Віка прийшла сьогодні на роботу знову засмучена, і так щопонеділка. І ні, це не через те, що початок нового робочого тижня настав. А вся справа у побаченнях. Зазвичай Віка ходить на такі побачення в неділю, а в понеділок в обідню перерву розповідає нам про те, як усе минулося. Тільки щоразу ми слухаємо історії все сумніше та сумніше. Побачення, коли тобі вже за 30 проходять так собі, жодної романтики. Весь колектив чекав на обід, щоб послухати розповідь Вікі. Такі розповіді ми чекали, наче серію нового серіалу. -Ой дівчата … нічого хорошого.
Мало того, що він не знав, де нам потрібно зустрітися, ми в парку погуляли. А на вигляд був такий галантний чоловік, я вже думала в ресторан підемо. -А що, так просто у парку і гуляли? -Так, так і гуляли. -Так учора ж дощ увечері був, ви під дощем стояли? Ти не забувай, це тобі не 20 років, коли поцілунки під дощем романтикою вважалося, тобі скоро 40, про здоров’я треба думати. -Та не до романтики було. Пішли на ганок маленької кав’ярні. Сіли за столик, випили кави. -Ой як скромно … а він щось подарував хоч? -От я і чекала, може квіточка хоч одна принесе, хоч одну маленьку трояндочку.
Я бачу ціни, вона зовсім недороrо коштує. Ех, дівчатка, жодних кольорів. Весь колектив тяжко зітхнув. Щоб якось підтримати Віку, наша секретарка продовжила: -Ну, що ти, Віка, вони всі зараз такі. Ось у мене чоловік, то він зовсім нічого про романтику не знає. Я йому вечерю при свічках влаштувала, а він поїв, сказав, що все було смачно і ліг спати. -Так, А далі що? -Я в нього вранці питаю, а чи не помітив він учора щось незвичайне. А він мені так, навіщо ти ці свічки на стіл поставила, вони дарма місце займали. Краще б замість них салатик поставила більше користі». Тож, дівчата, нині не ті чоловіки пішли. -Так, кавалери в минулому столітті залишилися, — підсумувала Віка.
