-Петров, ти коли вже забереш свої валізи. Місяць пройшов із роз лучення, а вони всі так і валяються тут. Що ти говориш? Скучила? Ти чого, з глузду з’їхав. Як тільки за тобою зачинилися двері, я вперше відчула щастя. А ти сам як? Знайшов собі нову? Та я на побачення зібралася. Все, гаразд. Завтра ж забереш свої речі. Олена дивилася у вікно, допиваючи каву, що залишилася. Звичайно ж, вона збрехала про побачення. Ну, є там Валиков, який ніяк не вгамуватись: то в театр покличе, то по вечеряти. Але він бачив у дзеркалі? Олені вже 43, і вона надію втрачати не збиралася.
Але їй справді полегшало. Не доводиться постійно готувати, прати брудні речі, вбирати за чоловіком. А всі ці сkандали… Дістали. Діти допомоrли б? Чи не знала Олена. Має молодшого брата, який народився з серйозними nроблемами. Все дитинство вона спостерігала за тим, як мучилися її батьки з Єгором. Оскільки вся увага приділялася братові, Олена запропонувала одного разу віддати того в спеціальний лікувальний центр. Але мама вигнала її з дому зі словами «бездушна, безсердечна». Довгі роки вона бо ялася спадковості, але, залишившись одна, вона раптом зрозуміла: дуже вже їй хочеться дитину.
З чоловіком вона роз лучилася тому, що той зраджував її. Потім було розлучення, ось тільки мама Лєну не підтримала. -Петров, ти чому не прийшов учора? Ах, побачення, та що ти говориш… Слухай, я тут про дитину подумала. Все-таки, ти мав рацію: треба було нам наро дити дитину. Що? Їдеш? Навіщо? Чоловік увірвався додому, обійняв Олену — і стали вони крутиться в передпокої: — Олено, я так сильно люблю тебе. Ти навіть не уявляєш. Я більше ніколи не піду від тебе. Ніколи. Обіцяю. Через 9 місяців у сім’ї Петрових трапилася довгоочікувана подія: народився здоровий та веселий малюк Антошка.
