Кілька днів тому я відмовила одному чоловікові у проханні про співжиття. У мене на те були деякі причини. Його звуть Сергій. Він доглядав мене останні 3 місяці. У перші дні знайомства він одразу заявив, що хоче створити зі мною сім’ю та нарօдити дітей. Але було одне »але». До того, як це зробити – каже він – потрібно спочатку пожити разом, краще дізнатися одне одного. Я відразу зрозуміла, що він говорить про загальний побут, і вирішила відразу ж заявити про свою неոօхитну позицію. -Я проти того, щоби ми жили разом. -А ти знаєш, що »жити разом» та »співжити” – це дві різні речі. -Вибач, але я не можу оселитися у чоловіка, прати і прибирати за ним, доглядати, і сумніватися, чи взяв ти за мене відповідальність, чи ні.
-Я беру повну відповідальність. Більше того, ти можеш завтра звільнитися з роботи. Квартиру я зніму. -І в чому тут різниця? Це ж виходить звичайний шлюб. На цьому розмова була закінчена. Чесно кажучи, я ще більше почала вірити в те, що в нас все вийде. Більше того, ця віра підкріплювалася його питаннями, які звучали протягом останніх кількох днів. Спочатку він запитав, який метал мені подобається більше – золото чи срібло. Потім він прямо поцікавився, який у мене розмір пальця. Добило все наше останнє міркування щодо того, яким я бачу своє весілля. Ось це вже інша розмова. Рада, що відразу відкинула думку про співжиття.
