Різко задзвонив домашній телефон. Люба злякалacя. На домашній вже давно ніхто не дзвонив, всі користуються сотовим, і хто це може бути? — Ало … мені Васю к телефону. Люба почула знайомий голос з трубки. — А хто його кличе? — Це його найкращий друг, Саша. Жінка, що за розпитування. Ти хто така? — А я його дружина. Навіщо вам Вася потрібен? — Як навіщо, сьогодні п’ятниця, святий день. Ми гуляємо… — І де це ви гуляєте? — Там, куди чоловіки з дружинами не ходять. — І ваша дружина в курсі всього? І спокійно відпускає? — А чого їй не пускати? Я вільна людина, вона у мене слухняна, так що я що хочу, те і роблю. Жінка, що ти зі своїми розпитуваннями пристала. Васю йди буди. — А ти мені не вказуй. Спить він. Я будити не буду.
— Та вже, розпустив він тебе зовсім, ось тому ти така неслухняна. А ось моя дружина мене з пів слова слухається. — Чому ж? — Бо поважає. Моє слово для неї закон, тому як я скажу, так воно і буде. — А що, якщо вона не буде тебе слухатися? — А це неможливо. Я її виховав. — Який ти дypень, Саша. — Чого … ой, Люба … Люба це ти? — Так, я. Як ти міг так сильно наոитися, що навіть не зрозумів, що сам собі додому подзвонив і вже пів години зі своєю дружиною розмовляєш! Ще й всяку нісенітницю несеш. — Любочка, прости, правда, Вибач мене… я просто пере6рав трохи. — Так, швидко додому. Даю тобі 10 хвилин. — Але я ж не встигну так швидко приїхати. — Мене не хвилює. На старт, увага … руш!
