З чоловіком останнім часом ніяк не порозуміємося. Його не влаштовує побутовий бік життя. Він любить все красиве навколо, естетику, комфорт, але водночас жодних зусиль докласти не має бажання. А я маю велику завантаженість на роботі. Додому повертаюся вже зовсім вичавленою як лимон. Після роботи бігаю ще на ринок, куnую продукти та з повними сумками ледве йду додому. Заходжу на кухню, а там — гора посуду.
Чоловік сидить біля телевізора цілими днями, чекає, коли я все приготую і подам йому. Приступила до миття посуду. Все перемила, витерла, склала по полицях. Для чоловіків не любить нічого молочного. Підігріла йому вчорашній суп із куркою. Діти спокійно поїли кашу та пішли грати. Я поїла теж і пішла відпочивати. Чоловік так і не приступив до вечері; почав на мене кричати, чому я йому не подала страву на стіл, став говорити, що я плювально до нього ставлюся і не виконую своїх обов’язків. Ми nосварилися на рівному місці.
Я не втрималася, сказала, щоб він негайно вибирався з моєї квартири — якщо я настільки його не влаштовую, і він своїх rріхів не помічає. Він, звісно, промовчав і не пішов нікуди. Ми з ним не розмовляємо вже кілька днів, а він, як з’ясувалося, добре вміє справлятися без мене. Готувати вміє, прибирати може і не гірше, ніж я. Інша річ, що немає в нього бажання. Щоправда, якщо готує, то лише для себе. Я та діти його не цікавлять. А я все гадала, що без мене він не зможе. Всі проблеми йдуть з дитинства: так виховали його, здуючи з нього всі порошинки, коли він був дитиною, а за підсумком виростили ліниву та егоїстичну людину. Скажу чесно: я не знаю, як далі жити, нерви межі. А дружину байдужі мої зусилля, старання, він продовжує думати лише себе. Я так більше не можу.
