Аня, моя донька, сиділа в кабінеті директора з опущеною головою та із заплаканими очима. Класна керівниця наказала чекати там мене, бо без матері не мали права допитувати доньку. Як виявилося, її однокласник вирішив невдало пожартувати. Через цей жарти мою доньку зробили злодійкою. Влад, її однокласник, підкинув телефон однієї однокласниці до рюкзака моєї дочки. Коли ця дівчинка почала шукати телефон, всі в класі знизували плечима, включаючи мою дочку: вона нічого не зробила. Потім ця дівчинка набрала свій номер і всі почули звук із сумки Ані.
До речі, Аня єдина відмінниця у класі. Коли ми вже були в кабінеті, прийшов Влад і сказав, що він узяв і підкинув телефон у сумку Ані. Йому не повірили. Сказали, що він просто закоханий в Аню та хоче її захистити. На мить у мене теж з’явилися сумніви. Я попросила доньку сказати правду. Вона із заплаканими очима сказала, що не крала телефон однокласниці. Потім нашу розмову перебив слідчий. Він почав ставити запитання доньці та писав протокол, бо батьки цієї дівчинки написали заяви про крадіжку.
Потім до кабінету знову увірвався Влад і сказав, що це справді зробив він. Спочатку йому знову не повірили, потім слідчий почав допитувати його. Він сказав, що це був незвичайний жарт. Далі я вже перечитала протокол і ми вийшли звідти. На хвилину я реально подумала, що моя донька навчилася красти. Мені було страшно на той час, адже вона в мене взагалі не така. Аня наступного дня розповіла мені, що Влад попросив у всіх прощення та батьки тієї дівчинки забрали назад скаргу, адже крадіжки як такої не було.
