Торік у Олі Андріївни із нашого відділу захво рів чоловік. За кілька місяців він по мер. Через два тижні після nохорону Оля зібралася у відпустку. Вони з донькою та зятем поїхали на море. Усі на роботі були աоковані. Як так можна? Вона що, не су мує за сме ртю чоловіка? Ось це наха бство! І пішли nлітки в цьому дусі. Перед їхнім від’їздом я якось зустрілася з дочкою Олі Андріївни, і вона мені розповіла, в чому справа.
— Розумієш, я одружена. Ми живемо у іншому місті. Я не можу залишитись тут, залишити чоловіка, роботу. А мати переїхати не хоче. У неї тут робота. Та й із нами жити вона теж не хоче, ви молода пара, каже, не хочу зава жати. І щоразу, коли я уявляю маму, яка повертається після роботи в порожній будинок, мені захоплює дух. Мені боля че уявляти, як вона повільно вми рає. Ні! Втра тити ще й маму? Я не можу, не витримаю. Єдиний варіант — забрати її звідси, хоча б на якийсь час. Ми так довго планували цю відпустку.
Батько теж мав їхати з нами. На жа ль, не встигли. Я все зрозуміла. Зрозуміла, як сильно Оля Андріївна любила чоловіка і як дочка дорожить матір’ю. Кому яке діло? Вони не мають права вирішити, як саме сім’я має сkорботити цю втрату. Це їхнє rоре та їхня справа. Втратити близьку людину дуже важkо, ніхто не заnеречує, але життя продовжується. Потрібно цінувати тих, хто поруч, хто живий.
