У тому, що Антон із дружиною, Ольгою, тулилися в маленькій однокімнатній квартирі на околиці міста, був ви нен лише він один. Це він, не порадившись із дружиною, вклав усі накопичення у квартиру в новобудові. В результаті будівництво зупинено, а ті, хто вклався в неї, не отримали ні квартири, ні грошей. Лише слабка надія, що колись будинок добудують. Звістка про те, що його маму потрібно терміново забрати до себе, була справжнім шоком для Антона. Куди? У їхню комірчину, де й двом не було місця? А тут ще й у дружини, на додачу до квартирного питання проблеми на роботі. Але мама — це мама.
Єдина людина, яка завжди підтримувала його, не ставлячи зайвих запитань. Антон поїхав за матір’ю, не попередивши про це дружину. — Олю, маму покладемо на кухні. Готуй білизну, — сказав він дружині. Провів матір на кухню, налив їй чаю, сам пішов у кімнату. — Тут тобі не богодільня! — уривчасто сказала дружина, жбурнувши на диван постільну білизну. — Тема закрита! Вона моя мати! — Ну, і переїхав би жити до неї! — прошипіла Ольга. — Ти моя дружина… — Чомусь ти не згадував про це, коли влазив у це будівництво.
— Ольга, ну я ж уже тисячу разів вибачався. Від дверей пролунало ввічливе покашлювання. Чоловік із дружиною обернулися, і побачили Світлану Семенівну. — Не треба лаятись, любі мої. Адже мені недовго залишилося вже. А з грошима я можу вам допомогти. Антон насупив брови. — Я двадцять років збирала. Набралося пристойно. З собою ці кошти я не заберу. А вам треба жити у нормальній квартирі, а не в цій коробці. Незабаром для Світлани Семенівни було розстелено постіль на кухні, а сама вона із сином пили чай. — Адже ми сім’я. Ти не залишив мене у скрутну хвилину, а я не залишу тебе…
