Учора в супермаркеті ми з мамою робили покупки, щоб приготувати необхідні страви для дня народження батька. Він збирався запросити до нас багато своїх друзів. Ми перебирали продукти та розмовляли про побутові речі. Раптом погляд мами зачепився за полицю з цукерками. Вона здивувалася. Я одразу помітила зміни на її обличчі. -Мам, що таке? Вона взяла з полиці упаковку якихось цукерок і почала оглядати.
Потім якось сумно подивилася на наш візок, який був сповнений всякої всячини. -Я тобі потім дещо розповім. Вона кинула упаковку цих цукерок у наш візок до інших продуктів. Всю дорогу додому мене мучила цікавість. Ми віднесли важкі пакети на кухню. -Знаєш, Міла, коли я була маленька, ми жили досить бідно. Тоді багатьом важко було, часи були такі, що не було роботи зовсім. Було іноді так, що ми тижнями одні макарони з сестрою їли і раділи цьому. Батьки з сил вибивалися, щоб нам забезпечити гідне дитинство, але на той час туго доводилося.
Однак, незважаючи на всі труднощі, ми були по-справжньому щасливими дітьми. Ми грали з хлопцями з нашого двору, вигадували різні ігри. На кожен Новий рік мама з татом нам у подарунок купували пакетик цукерок. Саме таких. Горіхи в глазурі. Це було для нас справжнім дивом. Я пам’ятаю, як ми їли по одній на день, щоб розтягнути задоволення на максимальний проміжок часу. А зараз вік споживання, можна дістати все, що завгодно. І люди нічому не радіють. Навіть останній айфон сприймається як щось звичайне та природне. Я замислилась над словами мами. Невже ми справді через достаток розучилися цінувати?
