Зараз мені 36, я працюю начальником відділу. Ось тільки просунулася я по кар’єрних сходах з дуже великими труднощами: починала з 20 років. Дитинство у мене було дуже бі дним: брат-інвалід, батько пішов з сім’ї, як тільки дізнався про стан сина, а мати тягнула все одна. Мама, в основному, працювала прибиральницею. Мила вона під’їзди, і коли я була з нею, бачила, що вона терпить і яке до неї було відношення з боку людей – і все заради того, щоб прогодувати нас. Цей жахливий період життя закінчився, але він безповоротно навчив поважати мене людей всіх професій – від начальника до прибиральниці.
І ось, мені дістався відділ, в якому були, в основному, молоді співробітники. Як професіонали вони були високого рівня, але от як люди – залишали бажати кращого. Помітила я це тоді, коли в моєму кабінеті довелося міняти вікна. Прибиральницею у нас була мила жінка, яка погано володіла мовою. Коли вона віталася з моїми співробітниками, ніхто з них не вітався у відповідь. А іноді навіть rрубіянили, коли та просила відійти від певного місця, де вона повинна була протерти. Одного разу я вийшла в загальний зал і помітила, що одна зі співробітниць сидить на дивані і не збирається навіть піднімати ноги, поки прибиральниця стоїть поруч і просить її зробити це.
А коли прибиральниця помила туа лет, хтось із працівників пішов туди і сполоснув прямо в раковині кавоварку. Цілих три дні я терпіла цю ха мську поведінку, сподіваючись, що вони виправляться. Але я не витримала: зібрала всіх і сказала, що відтепер кожен з них буде прибиратися на своєму робочому місці. Почалися обурення, мовляв, ніхто не наймався прибиральником, але я стояла на своєму. Минув тиждень, ніхто не звільнився, і кожен почав цінувати чистоту – на кухні і в туалеті прибираються по черзі. Почекаю ще місяць – з метою виховання-і запрошу прибиральницю назад.
