Батько стояв під дощем і дивився вдалину. Він згадував двох найрідніших і улюблених їм жінок. Покликала дочка. Голос дочки повернув Андрія в реальність. Вона кликала його на обід. Андрій зайшов на кухню і побачив за столом худорлявого хлопця. Настя накривала на стіл. Вона познайомила Ігоря з батьком. Вони разом навчаються в інституті…
Після обіду Люба повідомила батькові, що вона ваrітна і скоро відбудеться їхнє весілля. Вона розуміла, що тато важко прийме ситуацію, але тримати його в невіданні вона не могла. Вибачившись перед Ігорем, вона пішла до батька. Андрій знову пішов у свої спогади. Він був заkоханий в неї. У неї було прекрасне ім’я. Познайомитися він все ніяк не наважувався; потім вона переїхала.
Через деякий час він дізнався, що Віри більше немає. Для Андрія це стало ударом. Він часто відвідував її могилу, приносив квіти. Іноді він бачив, як до Віри приходить якась жінка, чекав, поки вона піде, і після підходив до могили. Одного разу їм все ж довелося зустрітися віч-на-віч. Він здогадався відразу. Це була рідна сестра Віри.
Вона-як дві краплі води була схожа на неї. Андрій втратив дар мови. Дивлячись на жінку, чоловік розумів, що бачить в ній Віру, той же самий погляд, ті ж самі улюблені очі. Андрій розnлакався. Надія присіла поруч і обняла його за плечі, потім вона запросила його в свій будинок, люб’язно запропонувавши чашечку чаю. Весь вечір він називав її Вірою, не віддаючи собі в цьому звіт.
А потім став на коліна і попросив її вийти за нього заміж. Як не див но, Надія погодилася. Скоро вона заваrітніла, Андрій був у нестямі від щастя. На світ з’явилася дівчинка, з очима точнісінько, як були у Віри. Батьки назвали її Любов. Через п’ятнадцять років їх щасливого сімейного життя Надії не стало.
Минуло вже кілька років, але біль втрати так і не вщухла… Незабаром Люба наро дила дівчинку. Андрій попросив назвати доньку Вірою. Люба погодилася. На обличчі Андрія нарешті з’явилася посмішка, мрійлива посмішка, а в очах з’явилося життя
