Ми з Борею одружені вже п’ятнадцять років. Перші два роки жили в орендованій квартирі поблизу квартири його родичів. Часто спілкувалися. І вже тоді я дійшла висновку, що Борю треба хапати в оберемок і відвозити від цієї сім’ї подалі. Ні. Його батьки не були шанувальниками Бахуса. Тихі працьовиті люди. Але абсолютно позбавлені ініціативи. Уся родина чоловіка працювала на місцевому консервному заводику, що дихав на ладан. Платили працівникам по три – п’ять тисяч. Аби вони не розбіглися.
Ось вони й сиділи на попі рівно, не виявляючи ініціативи і чекаючи біля моря погоди. У своїх бі дах звинувачували всіх і все, але тільки не себе. Проживши так два роки, я вирішила, що нам із чоловіком треба вириватися із цього болота. Боря чинив опір, шукав відмазки, батьки його в цьому підтримували. Тоді я перед чоловіком поставила ультиматум: — Або ми їдемо вдвох, або я їду сама! Якщо у нас нічого не вийде, то повернутися на свій завод ти завжди встигнеш! Витягла.
Переїхали ми до обласного центру. Одразу скажу, нас там ніхто не чекав. Було дуже тяжко. Я влаштувалася прибиральницею у двох місцях, отримала кімнату в гуртожитку та наполягла на тому, щоб Боря підвищив розряд електрика (на своєму заводі він цим займався). Потім він утримував мене, поки я навчалася на курсах бухгалтерів. Сьогодні, через тринадцять років, у нас своя квартира, своя машина. Їдемо до моря щороку. Чоловік працює електриком на будівництві та підробляє вечірніми чергуваннями в нашому ЖЕК-у. Я вже старший бухгалтер на серйозному підприємстві. У нас вийшло вирватися з «болота». До рідні чоловіка не їздимо. Іноді доnомагаємо грошима. Свекруха не вірить у наші успіхи. Свекор каже, що нам дуже пощастило. Ну так, пощастило — орати як проклятим, навчатися новим професіям і підвищувати свою кваліфікацію. У нас була мета – і ми її досягли.
