Якось я вирішив відвідати своїх батьків. Квитки на поїзд були куплені, і незабаром я був у дорозі. Мені дісталося верхнє ліжко, що мене не збентежило. Я хотів почекати провідника, присівши на нижньому рівні, але жінка, яка займала ліжко, поставилася до цього недоброзичливо. Невдовзі я відчув голод і вирішив спуститися, але жінки, що розташувалися на нижніх ліжках, були не в захваті від цієї ідеї.
Вони насолоджувалися чаєм і явно не хотіли мене там бачити. -Вибачте, можу я швидко поїсти за столиком? – Недбало запитав я. -Молода людина! Це наші місця! Ваше місце вище. Якщо ви будете їсти тут, запах порушить наш спокій. А ми дуже втомилися, – відповіла одна з них. З цієї миті я уникав спілкування з ними. Я взяв у провідника окріп і приготував дешеву локшину швидкого приготування.
Повернувшись на своє ліжко, я почав їсти. Раптом потяг різко почав зупинятися. Мій обід опинився внизу. Я перегнувся і побачив, що моя локшина розлетілася по всьому купе. Частина опинилася на модній зачісці однієї із жінок. Я не знав, сміятися мені чи плакати від цієї ситуації. -Ви що, не можете нормально їсти? Ви вперше їздите у поїзді? Хто тут прибиратиме? – бурчала жінка, витягуючи локшину з волосся.
-Я не навмисне. Потяг труснуло, – вибачився я і допоміг їй прибрати все з волосся. Аромат локшини зберігався до ранку. Перехожі закривали носи від запаху, а провідник більше не заходив у наше купе. Жінка хотіла помитися, але звичайний квиток на поїзд не дозволяв їй таких зручностей. Тієї ночі я спав міцно, якщо не рахувати легких нападів голоду. Але жодної провини я не відчував! Вони самі винні у ситуації!
