Десять років тому у мене був прекрасний чоловік, який готовий був носити мене на руках і кожні вихідні дарувати оберемки троянд.
Ми були шалено щасливі, але одне нас завжди засмучувало: у нас не виходило зробити дітей. 15 років ми прожили в шлюбі, і весь цей час чоловік мріяв про сина. Ми лікувалися, їздили по святих місцях, але нічого не допомагало. Лікарі запевняли, що у нас обох все добре, просто ще не прийшов час. Але час зіграв з нами злий жарт. Він подарував нам можливість стати батьками занадто пізно. Влітку ми відпочивали на морі, проводили прекрасні ночі удвох, ні про що не думали, просто любили і насолоджувалися життям.
Коли повернулися з відпустки, чоловікові різко стало погано; я викликала швидку, і йому поставили страшний діагноз: рак легенів другого ступеня. Лікарі відміряли йому термін — максимум рік. І в той же ж час, по фатальній випадковості, я зрозуміла, що вагітна.
Як він хотів цю дитину все своє життя, і ось тепер він може не встигнути його навіть побачити і обійняти. Я розповіла чоловікові про своє становище, а він поклявся, що дочекається народження сина. На сьомому місяці у мене відкрилася кровотеча після чергового нападу чоловіка. Нас обох відвезли на швидких, і поклали в різні лікарні. Його в онкологію, мене в пологовий будинок.
Перед тим, як попрощатися, я пообіцяла йому, що він побачить сина. Але ось тільки все знову пішло не так. Доля знову зіграла з нами злий жарт. Дитину я втратила. У цей момент я думала навіть не про своє горе, не про втрату сина, а про те, що я не можу не виконати мрію свого чоловіка; я розуміла, що він зараз живе ще тільки тому, що чекає зустрічі з сином. Він бореться з останніх сил, щоб обійняти малюка, а я … я зруйную його мрію ??? Ні !!! Я зроблю інакше! Вночі я пробралася у відділення, де спали новонароджені … Ніхто не помітив, як я взяла хлопчика, закутала в ковдрочку і вибігла з пологового будинку. Я викликала таксі, і ми помчали до відділення онкології. Мій чоловік лежав під крапельницями, але його очі були відкриті.
Він побачив, як я вбігла до нього з дитиною і почав посміхатися. »Дай мені його! Будь ласка! Я не можу померти, не побачивши нашого з тобою сина » — шепнув мені улюблений. Тремтячими руками я простягнула йому малюка, він подивився на нього, усміхнувся і … закрив очі назавжди. Тоді я взяла немовля і побрела назад у пологовий будинок. Мені потрібно було повернути дитину його мамі.
Про те, що відбувалося в пологовому будинку, і про те, як мене покарали за мій вчинок, я розповідати не хочу. Я виконала останню волю чоловіка, а все інше — час залікує … Сподобалося? Поділіться з друзями!
