Стас із Оленою одружилися у вісімнадцять років. Батьки обох бурчали, але заважати не дуже й хотіли. Пройшло кілька років, Стас відслужив в армії, вони обидва завершили навчання в університеті. У них двоє дітей… Якось, на початку вересня, друг Стаса запросив друзів із сім’ями на шашлики. Відзначати День народження дружини. Пікнік вирішили провести біля озера. Там було створено всі умови: мангал, стіл, лавки. Поки чоловіки займалися багаттям і шашликами, жінки хлюпалися у воді. Згодом вирішили влаштувати змагання на дальність запливу.
Двоє повернули назад практично одразу – вони поrано плавали. Катерина, винуватиця урочистості, спочатку намагалася не відстати від Олени, проте незабаром втомилася, здалася і повернула назад. Лєна, захопившись, не помітила, як запливла далеко від берега. Вона не чула, як їй кричали: “Повернись! Там воронки!”. Олену так і затягло у вирву. До неї на доnомогу вже кинулися чоловіки, але ніяк не встигали. Надто далеко вона запливла. Стаса насилу відтягли від згубного місця – його самого затягло б. Він лежав на березі і голосно ридав. Від втрати коханої, від свого безсилля чимось допомогти. Потім він щодня сидів на березі озера і дивився у бік вирв.
Друзі та рідні казали йому, що не треба так убиватися, що цим він не верне дружину, що треба думати про дітей. Але він щодня повертався туди, де загинула його kохана. Стас схуд, змарнів. Якось, сидячи на березі, він почув: “Любий, ти прийшов за мною.” Стас піднявся від почутого – це був голос його Олени. Він побачив її біля кромки води, кинувся до неї: – Лєнка, kохана, я був певен, що ти не тонула. Рідна, ходімо додому. “Прийди до мене, kоханий. Ходімо разом.” – почув Стас у відповідь. Він йшов до своєї дружини, нічого не бачачи, як раптом ззаду почув: – Стасе, ти чого там надумав? Чого у воду заліз? Антоха витягнув його за руку з води. – Зовсім збожеволів. – Я, напевно, даремно Лєну турбую. Так. Треба за розум братися поки що дітей сиротами не залишив. Він обернувся до озера і крикнув: – Лєно, кохана, прощай. Мені треба виростити наших дітей.
