Коли ми були маленькі, нашим батькам дісталася дача. Але так склалося, що ми туди не їздили. Батьки не мали часу на неї, вони завжди були на роботі. А ми були маленькими. Коли ми з сестрою виросли, батьки віддали нам із сестрою цю дачу. На що сестра ще тоді сказала, що навіть їхати туди не збирається, бо там усе поросло. Мабуть, сестрі теж, як і батькам, було не до вподоби це місце. Вона казала, район не той, сусіди дивні, та й продати – не продаси його, давно все розвалилося. Ну, ми з чоловіком вирішили взяти ділянку собі, відбудували її, довелося навіть кредит брати. Але нам так все подобалося, ми жодного разу не пошкодували.
І взагалі у мене свекруха, вона ж усе це діло любить, у неї свій город раніше був, а як у місто переїхала, то й робила, що нудьгувала за господарством. Коли ми відбудували дачу, ми покликали моїх батьків та сестру, щоб вони подивилися на наше творіння. Сестра відмовилася одразу ж їхати, а батьки пишалися нами: «хоч комусь знадобилася земля, не пропала». Зрештою, на дачу часто приїжджала свекруха, і наші діти їздили з нею. Вона робила там закрутки, я ж вирішила мамі одну баночку відвезти. Я знала, що вона зрадіє, що наша земля дає такі плоди. Мама навіть гроші хотіла дати, адже Ніна Іванівна працювала, і потім мала маленьку пенсію. Грошей, я, звичайно ж, не взяла. Але ідея бізнесу мені сподобалося.
Мені довелося трохи умовляти свекруху, і вона погодилася. Переживала, звичайно, раптом комусь не сподобається, але я її переконала у зворотному. У результаті, коли моя сестра дізналася, що ми продаємо соління. Вона вимагала від нас відсотка. Та ще який — 30. Я їй тоді сказала: -Знаєш, моя дорога, навесні чекаємо тебе, посадиш. Влітку пропалюй, поливай. Потім все збереш, закрутиш у банки, а потім відсоток бери! Вона обіцяла, що поскаржиться батькам, бо ми її обдурили. Я ж сказала, що вона може скаржитися скільки влізе. Поки що батьки мені не дзвонили; мабуть, цій «розумній» усе пояснили.
