Мені 50 років, я розлу чена вже дуже давно; ми просто не зійшлися характерами з колишнім чоловіком, розійшлися мирно, він допомагав ростити синів. Зараз у кожного своя родина, а я лишилася сама. І ось нещодавно я зустріла своє справжнє кохання, хоч і в такому пізньому віці. У мого коханого чоловіка є доросла дочка, їй 27 років. Вона вже встигла наро дити доньку та розлу читися з чоловіком. Щоб хоч якось упоратися з труднощами, вона переїхала ближче до батька, який допомагав із житлом та грошима.
Я була знайома з його донькою тільки дистанційно: ми спілкувалися по відеозв’язку, просто привіти передавали одна одній. Зараз, коли вона вже мешкає поряд, я розумію, що вона мене не приймає. Я спробувала з нею поговорити, а вона сказала, що я небезпечна людина, мовляв, я конкурентка, адже якби не я, то вона жила б зі своїм батьком у цьому будинку. Я сказала, що не проти, щоб вона переїхала до нас, місця вистачить, на що вона відповіла, що її тато проти того, щоб вона жила з нами: все-таки ми щойно одружилися.
Я запитала у чоловіка, чи це правда, він відповів, що так: не хоче, щоб дочка ставала свідком того, що відбувається у нас вдома. Я не проти того, щоб чоловік допомагав своїй дочці, але мені здається все це якось занадто: вона звинувачує мене у всіх rріхах. Вона не може зрозуміти, що я люблю її батька і живу з ним не заради квартири чи ще чогось. Вона вважає, що якби мене не було, то всі кошти витрачалися б на неї та на її дочку. Але мій чоловік взагалі ні в чому не відмовляє, допомагає як може, але їм все мало.
