У нас із сестрою чудові стосунки. Як усі сестри, ми теж лаялися в дитинстві. Але це залишилося у минулому. Потім якось налагодилося. У нас були важкі часи в житті: ми вступили на бюджет, після закінчення навчання були nроблеми з пошуком роботи. У особистому житті теж все було нормально. Батькам довелося багато працювати. Літні канікули ми проводили у бабусі на селі. Ми вивчилися бути незалежними і одночасно захищати один одного. Мої батьки мали заміський будинок.
Потім, коли ми подорослішали, купили котеджі на тій же вулиці по сусідству. Нам було зручно. Всі були поруч: можна зайнятися будинком, полити город, залишити дітей один на одного. При цьому кожен мав свою ділянку землі, садили що хотіли, де хотіли. Ми проводили вечори разом, коли не хотіли залишатися наодинці із сім’єю. Минулого літа моєму чоловікові запропонували тривалу поїздку за кордон до іншої країни. Ми були не проти такої подорожі. Я попросила батьків наглядати за городом. Сестра теж була готова доnомогти. Особливо я переживала за свою улюблену смородину. Мої діти дуже люблять смородину, тож я зібрала цілу колекцію.
На моїй ділянці було 36 кущів. Не можна словами передати те, що я відчула, коли після повернення я побачила, що залишилося всього десять кущів. Я втратила дар мови. Тут прибігла щаслива мати. З криками про те, як вона скучила. На запитання, що зі смородиною – мама сказала, що викорчувала все, лише чорну залишила. Мовляв, червону та білу смородину ніхто не їсть. Я ледве стримувала сльо зи. У цей момент вбігла сестра і сказала, що вона засадила в себе мою смородину. Розповіла, що батьки попросили її доnомогти навести лад на моїй ділянці. Побачивши мою викорчувану смородину, вона забрала кущі та посадила у себе. Ось так і вона врятувала мою любов…
