З сімнадцяти років я зустрічалася з хлопцем. Тоді я тільки вступила до технікуму. Вже на останньому курсі ми з ним уже заговорили про весілля. Перед випуском з’ясувалося, що я ваrітна. Мій хлопець просто втік до іншого міста. Його батьки відмовилися дати мені його контакти і стали через свою рідню поширювати чутки, що я «зале тіла» від іншого. Мої батьки виrнали мене з дому, сказавши, щоби без чоловіка не поверталася. Інші родичі також відвернулися від мене. Я залишилася зовсім одна. На цей момент я вже закінчила навчання, влаштувалася на роботу, але зарплата у мене була мізерна. Я не могла винайняти квартиру, жила в гуртожитку, їла найдешевшу їжу.
Аби вижити і наро дити дитину. Чи то від такої їжі, чи то від нер вової напруги, але в мене стався викидень. Виписалася з ліkарні, я знайшла іншу, набагато прибутковішу роботу. Потім вступила та закінчила університет заочно. За цей час вже накопичила достатньо коштів, щоби купити собі квартиру. Зробила якусь кар’єру. Тепер отримую ще більшу зарплатню. Я абсолютно самодостатня людина. у матеріальному плані. Але мене досі кривдить обра за, коли я згадую свою історію та втра чену дитину.
Чи то два, чи то три місяці тому до нашого міста повернувся хлопець, який кинув мене у скрутну хвилину. Він звідкись дізнався мій номер телефону, і тепер телефонує, виба чається за все, що відбувалося зі мною в ці роки, в тому числі і з його вини. Хоче відновити стосунки. Моя рідня теж намагається відновити розірвані ними самими родинні зв’язки. Дізналися, що я досягла успіху в професії, змогла купити квартиру. Сподіваються, що я зрозумію і пробачу. Даремно сподіваються. Нікому, ні своїм родичам, ні моєму колишньому молодому чоловікові, ні його рідні та друзям я прощати не маю наміру. Нехай навіть не сподіваються.
