Ольга Захарівна прощалась із будинком. Багато років тому прийшла вона сюди молоденькою невісткою. Тут наро дила та виховала дочку. Звідси Аня поїхала в місто вчитися, та й там вийшла заміж. Звідси Захарівна проводила в останній шлях спершу одного за одним свекрів, а десять років тому і чоловіка Антона. А тепер настав час і їй покинути будинок. Дочка приїхала забрати матір до себе у місто. Пройшлась по саду. Прощалась із деревами. Он ту грушу посадив свекор, а цю яблуню її чоловік… — Захарівно, тобі ця скриня потрібна? Якщо ні, то я собі її заберу, — сказав сусід Ігор, який допомагав вантажити речі в машину. — Потрібна, синку , потрібна, — відповіла бабуся.
— Мамо, ну навіщо тобі ця стара скриня?! — обурилася дочка. — Ми тобі шафу там поставили. — Ольго Захарівно, і справді, якщо шафи буде мало, ми вам ще одну купимо, підтримав дружину зять. — Без скрині я нікуди не поїду. Чи вона їде зі мною, чи я залишаюся тут… Насилу затягли скриню на п’ятий поверх. Ледве втиснули в кімнату, призначену для бабусі. Але… Тієї ж ночі прийшов за Ольгою її чоловік, Антон. І забрав із собою… Після проводів Ольги Захарівни, увечері, Ганна замкнулася в кімнаті матері і довго не виходила звідти.
Нарешті, чоловік із дочкою та сином, стурбовані довгою відсутністю Ані увійшли до кімнати. Жінка сиділа на підлозі, перед скринькою, а поряд, теж на підлозі, було розкладено різні речі. — Що це? — Запитав син. – Це все наше життя, історія нашої родини! – відповіла Аня. — Значок «Відмінник праці» твого дідуся, Маринкін атестат, черевики, які дідусь купив тобі, Ігорьку, альбоми з фотографіями, грамоти… — Мамо, ну кому це зараз потрібно? — Запитала Марина. — Мені потрібно! І запам’ятайте — поки я жива, не смійте навіть заїкатися про те, щоб викинути скриню!
