Карина вийшла заміж за Ігоря, коли їй було вісімнадцять років, а чоловікові двадцять п’ять. У свої двадцять шість років залишилася вдовою, з двома старшими синами та новонародженою дочкою. Карина працювала з ранку до вечора, щоби прогодувати дітей. Пенсію зі втрати годувальника, які належать дітям, вона відкладала на окремі рахунки. Копила їм на освіту. Про своє особисте життя забула геть-чисто. Минув час. Діти виросли. Старший, Андрій, вже закінчив університет і вже працює. Другий син, Володимир, навчається на останньому курсі університету, дочка Тамара вступила цього року. У них уже своє життя. І мати їм більше не потрібна. У свята вони розлітаються своїми компаніями, залишаючи Карину вдома одну. Карина вже давно не працює на двох роботах, але бере підробіток.
Якось, пізно ввечері, вона стояла на зупинці. Автомобіль, що проїжджав повз, загальмував, і водій запропонував підвезти. Як виявилося, Борис жив у тому ж районі, що й Карина, і працював там же, де й жінка. Так у них і повелося. Борис відвозив Карину працювати, а ввечері привозив додому. А потім між ними почалися стосунки. Якось Борис сказав: — Карино, виходь за мене заміж і переїжджай у мою квартиру. — Добре. Але спершу ти маєш познайомитися з моїми дітьми, – відповіла вона. Познайомитись вирішили у кафе, куди Карина з Борисом запросили її дітей. Бориса прийняли в багнети. – Нам соромно за тебе! — сказали вони.
— Ми переїдемо на орендовані квартири, щоб не бути свідками твоєї ганьби! – вирішили вони. Але Карина вирішила, що віддала дуже багато дітям, і якщо вони виросли такими егоїстами, то нехай самі живуть, як можуть. Вона розміняла свою чотирикімнатну, на 3+1 із доплатою. Свою однокімнатну квартиру і Бориса поєднали в двокімнатну і стали вони з Борисом жити законною сім’єю. — Не хвилюйся, — говорив Борис. — Вони звикнуть і все увійде до норми. Минуло два роки. Діти потихеньку звикли до нового статусу матері. З радістю відвідують її та запрошують їх із Борисом у гості. Карина вистраждала своє щастя, яке вже не думала побачити.
