Я живу в маленькому містечку у власному будинку, що належав моїй мамі. Батька свого я не знала, бо він залишив нас ще до мого народження. З дому я поїхала лише для навчання у педагогічному університеті, а потім повернулася. Працювати почала у школі, тут були мої друзі, тож мені подобалося жити вдома. Закохалася в Максима, ми почали зустрічатися, а за рік я дізналася, що вагітна. Замість пропозиції одружитись – Максим втік із країни, а його батьки відмовлялися повідомити мене, де він. Народилася моя дочка Христина. Тепер ми весь час проводили втрьох – дивилися фільми, ходили на пікніки, грали у настільні ігри та розвивали доньку. Коли Христині виповнилося 4 роки, не ста ло моєї мами. Її втра ту я переживала бо лісно та довго. Незабаром навпроти нас оселилася молода пара з бабусею.
Молоді не дуже хотіли підтримувати зі мною стосунки, а ось баба Люба була дуже рада провести час зі мною та дочкою, тому ми нерідко запрошували її на чай та уважно слухали її розповіді. Вечеря втрьох, у п’ятницю, стала традицією, тому коли два тижні поспіль баба Люба не прийшла, ми з дочкою захвилювалися, і я вирушила до сусідів. — Сьогодні до нас мала прийти на вечерю баба Люба, але не прийшла, з нею все добре? – А тобі яка річ до того, де вечеряє моя баба? Не суй носа, не в свої справи! – накричав на мене хлопець. Вдома донечці сказала, що бабуся просто втомилася і навідається до нас наступного разу. Для себе поставила за мету дізнатися, де баба Люба і повернути її назад.
Того ж вечора зателефонувала подрузі, вона працювала медсестрою, попросила перевірити дані, чи не надходила до них бабуся на ім’я Люба. Вона і без бази відповіла, що так, дуже мила бабуся, але до неї ніхто не приходив за два тижні її перебування там, навіть грошей на ліки рідні не залишили, тому їй поки що дають таблетки, які виділяє держава, але вони їй не допомагатимуть. Вранці ми з дочкою вирушили до лікарні, відвідати бабу Любу, привезли фруктів, гостинців. Коли бабуся побачила нас при вході до палати, заплакала від радості, не могла повірити, що вона комусь потрібна.
Після відвідування ми попрямували до її лікаря, він нам пояснив, які потрібні ліки і що старенькій знадобиться догляд, а її рідні дали зрозуміти, що їм старенька байдужа. Я відвела дочку до школи, а сама попрямувала до сусідів, щоб розповісти їм усе, що про них думаю, вони, у відповідь, тільки накричали, що якщо нам потрібна бабуся, то можемо її забирати. Звісно, ми з дочкою вирішили, що заберемо бабусю до себе. Сусіди переїхали в інше місто, і що з ними трапилося далі, я не знаю, але я дуже рада, що вони подарували нам бабу Любу, вона робить наше з дочкою життя особливо теплим і веселим. Вона стала нашим мудрим порадником та опорою. Ми досі вдячні долі, яка подарувала нам цей промінчик тепла.
