Мені 44 роки, я живу з чоловіком та дочкою у маленькому містечку. Моя мама пішла з життя рік тому, залишивши невеликий будинок у приватному секторі, з якого почалася вся ця історія. Мене виховував вітчим Павло, бо батьки розійшлися, коли мені було лише два роки. Коли моя мама привела Павла до нас жити, вона одразу сказала мені називати його татом, хоча я не відчувала, що він мій справжній батько.
Павло заробляв трохи більше, ніж моя мама, і часто нагадував мені про це, змушуючи займатися всіма домашніми справами, поки він відпочивав на дивані. Після школи я поїхала вчитися в інше місто і рідко поверталася додому, лише зрідка відвідуючи, щоб допомогти хворій мамі. Коли її не стало, Павло пішов, навіть не попрощавшись. Але пізніше він з’явився і зажадав частку в будинку, який залишила моя мати. Він стверджував, що виростив мене і навіть одного разу купив мені чоботи.
У результаті я продала будинок, щоб позбавитися всіх поганих спогадів. Однак люди в місті тепер розпускають чутки, що я виrнала свого батька, хоча він був лише моїм вітчимом. У мене не було вибору, окрім як відстоювати своє рішення: – Я все зробила правильно. Він не був моїм справжнім батьком, і він навіть не прийшов відвідати мою матір на її останньому шляху. Я йому нічого не винна…
