У 18 років я вже чекала на дитину від свого чоловіка-юриста Анатолія. Однак через кілька місяців після пологів я закохалася в іншого хлопця – і вирішила піти від Анатолія. Коли я вирішила забрати нашого сина Дмитра – Анатолій відмовився. Я все одно пішла, знаючи, що не зможу виграти в нього судовий позов. Згадка про те, як я розлучилася з моїм сином, довгі роки розбивали моє серце. Протягом трьох років я жила зі своїм новим хлопцем у гуртожитку, але зрештою наші стосунки розпалися.
Я прагнула повернутися, але страх перед відмовою Анатолія утримував мене. Через багато років я набралася сміливості і вирішила відвідати свій старий будинок. Двері мені відчинив Дмитро , після чого покликав свою маму – але я встигла втекти, перш ніж хтось з’явився на порозі. Через роки я знайшла стабільність у відносинах зі своїм новим чоловіком Андрієм, і в нас народилася дочка Лариса. Проте почуття провини за те, що я покинула Дмитра, залишалося.
Анатолій дозволив мені бути присутнім на випускному вечорі Дмитра, але байдужа реакція мого сина була руйнівною. Після раптової смерті Андрія я зазнала фінансових труднощів і почала працювати. Моє здоров’я значно погіршилося після серйозного нещасного випадку на виробництві, що призвів до госпіталізації. З початком страшних подій на нашій батьківщині я переконала свою дочку поїхати до Італії.
Але натомість вона поїхала до Канади як біженка, продавши нашу квартиру без мого відома. Збожеволіла і бездомна, я звернулася до Анатолія. Дивно, але того ж вечора Дмитро відвідав мене до лікарні і запропонував відвезти до себе додому. Я була вражена його добротою. Хоча я не знаю, чи він повністю пробачив мені, я нескінченно вдячна йому за його великодушність.
