Колись я вважала, що в мене ідеальна сім’я – мій чоловік, двоє наших дітей та близькі родичі. Ми часто збиралися разом, влаштовували свята, їздили до інших країн. Особливо я дорожила стосунками із сестрою моєї бабусі Мілою. Хоча вона ніколи не мала своїх дітей, вона любила нас так, ніби ми були її онуками. Вона завжди була поруч зі мною, коли я була підлітком, давала поради, коли я найбільше їх потребувала.
Після сме рті чоловіка Міла сильно захво ріла. Незважаючи на велику квартиру, ніхто з наших родичів не хотів її доглядати, а деякі навіть пропонували відправити її до будинку для літніх людей. Обурена таким станом справ, я вирішила взяти її до себе додому, і мій чоловік погодився. Ми перетворили нашу дитячу на її спальню і дарували їй любов і увагу, яких вона так потребувала.
Наші діти теж любили її! Через шість років Міла поме рла і залишила нам свою квартиру. Все швидко зіnсувалося, коли мої родичі зажадали свою частку і стали загрожувати мені. На щастя, я мала заповіт, написаний Мілою, в якому вона вказала, що вся квартира дістається тільки мені. Нехай моя сім’я вже не ідеальна, але я пишаюся тим, що ми були поряд з тим, хто нас потребував більше за інших.
