Одного разу холодним листопадовим ввечері Вадим повертався додому з роботи. Коли до під’їзду залишалося зовсім нічого, він раптом почув дитячий плач. Чоловік інстинктивно обернувся — і побачив маленьку дитину, абсолютно одного … Чоловік на мить завагався. Може, мені піти додому? Там тепло і затишно, можна зігрітися чашечкою гарячого чаю. Ні, не можна залишати дитину на такому холоді вночі на вулиці.
Дитина лежала на лавці, загорнутий в якесь брудне ковдру. Вадим зателефонував в поліцію, яка передала малюка в будинок дитини. Це була дівчинка. Її звали Олена. Отже, в будинку малятка з’явився ще одна дитина, позбавлена материнської ласки і любові. Вадим не забував про дитину: він часто приходив до неї в гості. На жаль, про усиновлення поки не було мови, так як чоловік проводив на роботі не тільки дні, але і ночі.
Коли Олена досягла певного віку, її перевели в дитячий будинок. Дівчина знала, що її рятівника звуть Вадим. Більш того, вона листувалася з ним, розповідаючи йому про все на світі. Коли її кривдили інші хлопці, Олена завжди говорила, що її тато скоро прийде, щоб заступитися за неї.
Кожен лист від дівчинки змушувало Вадима сумувати. І коли він одного разу побачив її малюнки, де вона зобразила щасливу, повноцінну сім’ю — його серце розбилося. Минуло ще п’ять років. Був один з тих днів, коли Вадим відвідав Олену. Дівчинка була дуже щаслива.
Вони довго гуляли разом, багато розмовляли. Коли потрібно було йти, Вадим раптом зобразив на обличчі хитру гримасу. У цей день Алена офіційно стала його дочкою. Як щаслива була Оленка! Словами не передати цих почуттів! Тепер у неї дійсно є тато!
