— Тобто? — відмовлявся я вірити в таку новину. — Моя дружина, побачивши твою Таню на вашому весіллі, шепнула мені на вушко: » Цікаво, а наречений знає, що у його нареченої зростає дочка в дитбудинку? » — Уявляєш, Богдан? Я трохи за столом не поперхнувся салатом. Дружина каже, що особисто оформляла відмову від дівчинки. Моя Віка — лікар. А запам’ятала твою Таню по родимці у неї на шиї. Ще сказала, що Таня назвала дочку Олівією і дала своє прізвище. Здається, Василевська. Це було років п’ять тому, — колега захоплено дивився на мою реакцію. Я в ступорі сидів за кермом автомобіля. Ось ця звістка! Вирішив, що сам проясню ситуацію. Не хотілося вірити в подібне. Безумовно, я усвідомлював, що Таня — НЕ вісімнадцятирічна наївна дівчинка, їй на момент заміжжя було тридцять два роки. У Тані до мене, звичайно, була якась особиста життя. Але навіщо ж відмовлятися від власної дитини? Як потім жити з цим? У мене така посада, що я через знайомих досить швидко знайшов дитячий будинок, в якому виховувалася Василевська Олівія. Директор закладу вивів до мене веселу дівчинку з променистою усмішкою:
— Знайомтеся, наша Олівія Василевська, — директор звернувся до вихованки, — скільки тобі років, дитинко, скажи дядькові. Неможливо було не помітити виражене косоокість у дівчинки. Мені було шкода цього дитинку. Я вже вважав її рідною, прикипів душею. Адже ця крихітка — дочка моєї коханої жінки! Бабуся кожен раз повторювала: — Діти, хоч і криві, а батькам — диво. Олівія сміливо підійшла ближче: — Чотири рочки. Ти мій тато? Я знітився. Що відповісти дитині, який в кожному чоловікові бачить тата? — Олівія, давай поговоримо. Ти хочеш, щоб у тебе були мама і тато? — звичайно, немудрий питання я задав. Але мені вже хотілося обійняти цю милу дівчинку і негайно потягти до себе додому. — Хочу! Ти мене забереш? — Олівія запитально і проникливо подивилася прямо мені в очі. — Заберу, але трохи пізніше. Почекаєш, зайчик? — Мені хотілося розридатися. — Почекаю. Не обдуриш? — Олівія стала серйозною. — Чи не обману. — я поцілував дівчинку. Повернувшись додому, я про все розповів дружині. — Танюшка, мені все одно, що у тебе було до мене, але Олівію потрібно терміново забрати. Я її удочерила. — А у мене ти запитав? Чи хочу я цю дівчинку? Так вона ще і косоока! — Таня підвищила голос. — Це ж твоя рідна дочка! Я зроблю Олівії замовлення з окулярами. Все налагодиться.
Дівчинка — чудова! Ти в неї відразу закохаєшся. Мене дуже здивувала позиція дружини. Словом, я ледве умовив Таню удочерити Олівію. Довелося з рік почекати, перш ніж ми забрали дівчинку додому. Я часто відвідував дівчинку в дитбудинку. За цей рік ми здружилися з Олівією і звикли один до одного. Таня, як і раніше не горіла бажанням повернути дитину і навіть хотіла призупинити процес удочеріння на півдорозі. Я наполіг все продовжити і завершити оформлення. Нарешті, настав той день, коли Олівія вперше переступила поріг нашої квартири. Всякі дрібниці, на які ми не звертаємо уваги, її дивували, захоплювали, радували. Незабаром Олівії фахівці скорегували свою роботу очей. Ці процедури зайняли півтора року. Я радий, що моїй дитині не потрібно було більше серйозне втручання. Дочка крапля в краплю стала схожа на свою маму Таню. Я був щасливий. У мене в родині дві красуні — дружина і дочка. Майже рік після дитбудинку Олівія не могла наїстися. Вона весь час ходила і спала з пачкою печива. Неможливо було відняти цю пачку. У дитини постійно присутній страх, що їжа закінчиться. Таню це дратувало, мене вражало. Я весь час намагався згуртувати родину, але, на жаль Дружина так і не змогла полюбити власну дочку. Таня любила тільки себе, своє «Я» — букву з відкопиленою ніжкою.
У мене були чвари, образливі сварки з Танею. Причина одна — Олівія. — Навіщо ти приволік в нашу сім’ю цю дитину? Вона ніколи не стане нормальною людиною! — дружина почала виявляти невдоволення, що не підбираючи слів. Я дуже любив Таню. Зроду-віку не уявляв без цієї жінки. Хоча, моя мама якось зізналася: — Синку, це, звичайно, твоя справа, але я якось зустріла Таню з іншим чоловіком. Нічого не вийде у тебе з нею. Таня нещира, хитра, спритна жінка. Обведе тебе навколо пальця, не встигнеш і озирнутися. Коли любиш, перешкод не бачиш. Твоє щастя світить яскравіше зірок. Таня була моїм ідеалом. Тріщина у відносинах намітилася, коли в наш дім прийшла дівчинка Олівія. Мабуть, це вона розкрила мені очі на справжній стан речей в моїй родині. Я дивувався недбальство дружини по відношенню до малятку. Мені навіть захотілося розлюбити Таню, охолодитися до неї, але не виходило. Друг колись порадив: — Слухай, старий, якщо хочеш охолонути до жінки або дівчини, то гарненько обміри її. Народна прикмета як-ніяк. — Ти жартуєш? — дивувався я. — обмір. Ось і все, розлюбив. — мені здавалося, що один насміхається наді мною. Все ж я вирішив провести нехитрий експеримент. Я нічим не ризикую. — Танюша, ходи-но зніму мірку з тебе — покликав я дружину. Таня неабияк здивувалася: — Мені можна буде очікувати нову сукню? — Угу. — я вже старанно сантиметром виміряв параметри дружини. Експеримент закінчено. Я люблю Таню так само. Посміявся над насмішкою одного. Незабаром захворіла Олівія. Застудилася. Піднялась температура.
Дочка скулила, шморгала носиком. Вона ходила по п’ятах за Танею, міцно тримаючи свою ляльку Машу. Я був радий, що замість пачки печива, у Олівії в руках з’явилася лялька Маша. Дочка обожнювала нескінченно переодягати ляльку. Але зараз лялька була роздягнена, а значить, її господиня хворіла, не було сил надіти. Таня гримнула на Олівію: — Так замовкни ти, нарешті. Спокою немає від тебе! Йди спи! Олівія притискала до себе ляльку і продовжувала безперервно нити. Раптом Таня вихопила з рук Олівії ляльку, підбігла до вікна, відкрила його і з люттю викинула іграшку. — Мамочко, це ж моя улюблена лялечка Маша! Вона замерзне на вулиці! Можна, я побіжу за нею? — Олівія голосно заплакала, метнулася до вхідних дверей. Я тут же рвонув за викинутої лялькою. Ліфт, як на зло, не працював. Спустився вниз з восьмого поверху. Лялька повисла на гілці дерева вниз головою. Я її дістав, обтрусив від снігу. Сніжинки на гумовому личку ляльки здавалися сльозами. Поки піднімався по сходах додому, думав, посивію. Вчинок Тані не мав пояснення. Я зайшов до кімнати Олівії. Дочка стояла на колінах біля свого ліжечка. Голова лежала на подушці. Олівія спала, уві сні схлипувала, здригалася.
Я обережно поклав Олівію на ліжко, поруч — ляльку на подушку. Таня безтурботно сиділа у вітальні і читала глянсовий журнал, нітрохи не турбуючись про Олівії. Ось тут-то моя любов до дружини і скінчилася. Висохла, розтанула, випарувалася. Я, нарешті, зрозумів, що Таня — красива, але порожня обгортка. Дружина, мабуть, все зрозуміла. Ми розійшлись. Олівія залишилася зі мною, Таня анітрохи не заперечувала. … Зустрівшись пізніше з колишньою дружиною, вона мені з посмішкою вимовила: — Ти для мене, Богдан, був усього лише трампліном. — Ех, Танюша! У тебе очі — бірюза, а душа — сажа. — я вже міг спокійно висловити цей закид. Таня відразу вийшла заміж за успішного бізнесмена. — Мені шкода її чоловіка. Такій жінці протипоказано бути матір’ю, — винесла свій вердикт моя мама. Олівія спочатку дуже сумувала за мамою, хотіла хоча б доторкнутися до неї. Але моя нова дружина Ліза зуміла розташувати до себе Олівію, розтопити серце. Виходило, що від дитини відмовилася рідна мама. Для мене це було немислимим. Ліза з величезною любов’ю і безмежним терпінням ставиться до Олівії і до нашого сина Степана.
