Людмила Федорівна чекала на поїзд. У метро було дуже жарко, а вона, сидячи, тонула у своїх же думках. Аж раптом до неї підійшла жінка. Хоча вона була ровесником Людмили Федорівни, але була одягнена по-юнацькому, не за віком. Вона привіталася. Людмила Федорівна її не впізнала. Вона спробувала згадати, але безуспішно. Тоді жінка зухвало заговорила з нею і запитала, чи вона її пам’ятає. Та ще й додала, що саме вона мало не відвела у Людмили Федорівни чоловіка. Вона просто не хотіла тримати його при собі, тож дала йому піти. Людмила Федорівна запам’ятала лисячі очі. Вона відповіла: — Я пам’ятаю, ти була просто марною тратою часу для мого чоловіка, нічим не більше.
— Хіба ти не бачиш, як добре я виглядаю ? — Жінка засміялася. — Ну, так, звичайно, я бачу зовсім інше , — із сарказмом сказала Людмила Федорівна. Людмила Федорівна познайомилася із Сергієм, коли ще навчалася в інституті. Вони одразу зрозуміли, що створені один для одного та одружилися. У них наро дилася дочка, вони були дуже щасливі. Людмила Федорівна вже чекала на другу дитину. Якось на роботі вона знайшла на своєму столі листа. Там було написано: «Ваш чоловік вас не любить ». З листом також була фотографія, де Сергій обіймав біляву красуню. Людмилі Федорівні стало nогано, її відвезли до лі карні. У лікарні Сергій чекав з її речами в руці, і раптом з них випав той самий лист.
Людмилу Федорівну виписали із лі карні. Вона втратила дитину. Сергію стало жа хливо nогано, він відчував себе вин ним у тому, що сталося . Він просив у Людмили Федорівни вибачення за все, і запевняв, що любить лише її. Минуло 20 років. І тепер Людмила Федорівна вважає, що правильно зробила, що вибачила чоловіка. Вони ніколи не змогли б щасливо жити один без одного. — Такого чоловіка, як Сергій, не часто знайдеш. Він добрий чоловік, добрий батько, тільки трохи збився зі шляху, — говорила мати Людмили Федорівни.
