На вихідні поїхали на дачу. Потрібно було прийняти роботу бригади будівельників. Варто було мені вийти з машини, як почула голос сусідки: — Інна, здрастуй! Як у вас справи з Ольгою Захарівною? Ольга Захарівна, або просто баба Оля, наша сусідка по дачі. При нагоді ми їй доnомагаємо, чим можемо. — Ніяких справ! Що за справи можуть бути? — сказала я. — Кажуть, що вона свою квартиру тобі відписала. — Дурниця. У неї спадкоємець є, племінник. Мені від неї нічого не треба. Допомогти самотній ста ренькій мені і без заповітів не сором но. Це дружина його племінника пропонувала:
«Забери і стареньку, і квартиру». Але чоловік її мовчить. А я ні на що не претендую. — Та Петрівна говорила, що поруч з Ольгою Захарівною якась сім’я приїжджаючи увивається. Мовляв, хочуть її умовити, щоб рідні відмовила, а заповіт на них переписала. — Та начебто не бачила нікого. Хоча, ми ж тут наїздами буваємо, може і пропустила чого — сказала я, і тут у мене промайнула nідозра, — це вона про нас чи що базікає?! — Чого це про вас? Ви ж вважай місцеві. — Здивувалася сусідка. Можливо, що баба Оля розповіла сусідам, що дружина племінника хотіла її навісити на нас в обмін на квартиру.
А далі спрацював ефект «зіпсованого телефону», коли кожен новий оповідач додає свої подробиці в почуту історію. В міру свого розума. Ось і пішла плітка гуляти по селу. Взагалі-то можна вважати нас приїжджими. Дачу куnили двадцять років тому. Ось адже кумушки сільські. Чаю Ользі Захарівні не наллють, а пліткувати готові. Але мені наплювати на їх дозвільні вигадки. Мені со ромитися нічого. Негожого нічого не замишляю. Нехай базікають, що хочуть. А у нас своїх турбот сповнений рот. Перебудовуємо дачу, огороджуємо ділянку. Плани «наполеонівські», чужого нам не треба. Перед поверненням назбирала суниці. А плітки просто викинула з голови.
