Я б дуже хотіла поділитися з вами історією мого невдалого побачення. Може, вона виявиться корисною… не знаю. У мене був колега на роботі Руслан. Як тільки він перевівся до нас, я одразу його помітила. Ми стали часто перетинатися на роботі, разом обідати. Одного разу Руслан натякнув, що було б неnогано, якби ми зустрілися десь поза робочим місцем, щоб краще могли впізнати один одного.
Зізнаюся чесно, на перші побачення я ніколи до себе чоловіків не вожу, але Руслана я знала давно, та й якась довіра у мене до нього з’явилася з часом. Я забралася у всьому будинку, навела марафет, накрила шикарний стіл і сіла чекати на Руслана. З’явився він із порожніми руками. Не подумайте, що я якась меркантильна дамочка, просто з’явитися на побачення до жінки без квітів – така справа…
— З чим це ви завітали? – натякнула я, а він навіть не посо ромився відповісти. — З добрими намірами. Сівши за стіл, Руслан сказав: — Я на кожну бабу витра чатися не можу. Це був верх на хабства та неповаги до мене. — Баби на базарі! – я сама не стала стримувати себе у виразах. Так ми з Русланом почали лаятись, і незабаром він пішов з тим самим, з чим до мене і прийшов. На роботі він досі ховає очі. І правильно! Я б взагалі самоліквідувалася, якби я була таким «чоловіком».
