Моя донька, Зоряна, вийшла заміж за Ігоря 4 роки тому. Нині їм по 30 років. Відразу після весілля вони переїхали до мене. Думали, що на якийсь час, але коли наро дилася дитина, думка про переїзд відпала у них назовсім. Донька у декреті вже другий рік, я працюю ме дсестрою, а зять сидить удома вже котрий місяць – після того, як його звільнили з останнього місця роботи. Люди поступово почали повертатися до свого звичного темпу життя, але Ігор так і nродовжує валятися на дивані, вдаючи, що старанно шукає роботу.
Я багато разів казала доньці, що з цим треба щось робити. Але вона щоразу звинувачувала мене в тому, що я просто чіпляюся. Якось я повернулася додому з роботи, сильно втомилася. Донька гуляла десь із дитиною, а зять був удома. Зайшовши на кухню, я побачила, як він поїдає останню котлету прямо зі сковорідки. На цей раз я просто не витри мала: висловила зятю в обличчя все, що про нього думаю. Він просто одягнувся і вийшов із квартири. Його немає вже п’ятого дня.
На дзвінки він не відповідає, друзі та родичі поняття не мають, де його носить. Дочка не може заснути, все звинувачує мене в тому, що я у всьому винна. Кілька днів тому Ігор зателефонував своїй мамі та повідомив, що живе в друга, а до квартири тещі він більше ніколи не повернеться. Донька з того дня не розмовляє зі мною. Та й мені, якщо чесно, набридла вже ця ситуація. Чому я повин на терпіти у своєму будинку мужика, який живе за мій рахунок, та ще й з’їдає останню їжу, не замислюючись про те, чим вечерятиме його родина?
