Історія ця дивна, і якби я не був свідком того, то не повірив би. Я їхав по роботі, у відрядження. З раннього ранку дружина була зайнята приготуваннями до мого від’їзду. Проводжали мене всією сім’єю. Нарешті, поїзд рушив. У купе нас було двоє. Ще спочатку мій попутник здався мені дивним. Ми розговорилися. Кожен розповів про себе, про свою сім’ю. Судячи з розповідей, у нього була багата біографія. За грою в карти, навіть не помітили, як настав вечір. Ми зупинилися на якійсь станції.
У двері нашого купе постукали. Це був митник. Він уважно оглянув купе. Його погляд зупинився на нас. Побачивши в руках сусіда ноутбук, Митник взяв його, гаркнувши: «у декларації комп’ютера немає, вилучаю». Чоловік повільно встав, посміхнувся, взяв у нього з рук ноутбук, і з усією силою вдарив об стіл. Пластик і деталі розсипалися по всьому купе. Він спокійно протягнув залишки техніки митнику. — Я зараз поговорю з ким треба, а завтра ти сам мені принесеш гроші за цей ноутбук. Митник зблід. Він вийшов з купе, і повернувся через кілька хвилин.
В руках у нього були три пачки доларів, з сотенними купюрами в кожній. — Ти відняв у мене час, значить повинен ще пару сотень-сказав мій попутник. Я не повірив своїм очам. Ви б могли просто так, за один день, заробити таку суму грошей? А цей митник може. Але тільки цього разу він не на того напав. Весь день він снував туди і сюди. Заходив до нас то з чаєм, то з кавою. Приніс навіть шоколадну плитку. Пізніше нас покликали в купе — ресторан. Там для нас накрили королівський стіл. Для мене досі залишилося загадкою, з ким говорив мій попутник. Але факт був на обличчя. Залишилося тільки, щоб митник вручив нам букет квітів.
