— Зая, слово честі, ми обидва спустошені тим, що сталося. Ми обидва вірили, що ми були б чудовими батьками для тебе, а я була впевнена, що буду гідною мамою. Проте, нічого не вийшло… Для нас обох це не під силу. Найголовніше — це визнати і усвідомити. Ти справді чудова дівчинка, це все через нас і нашу неготовність вирішувати nроблеми. Ми зрозуміли, що колишнє життя нас влаштовувало, ми звикли до нього, і вважали, що з появою дитини ми станемо ще кращими. — У мене немає жодних сумнівів на твій рахунок.
Але ти все одно ви бач. Я вам нічим не загрожую, але ви ще пошкодуєте, що так робите зі мною. Я знаю, що ти все одно цікавишся мною, але буде занадто пізно. І ти ніколи не матимеш своїх дітей. — Що ти знаєш, Дашо? Ти кажеш такі речі, дівчинко… Чому ти так вважаєш? — Я ніколи не могла тебе називати мамою. Я знала, що не зможу довго залишатися з тобою. І ти ще пошкодуєш, але не зможеш змінити своє рішення, якщо ти його прийняла. — Даша… ти мене лякаєш.
Ти хочеш відплатити нам за те, що ми повертаємо тебе? Я не впевнена, але лють ще нікому не допомагала. Як я вже сказала, справа не в тобі. Згодом Даша була удочерена прекрасною сім’єю і виросла милою, доброю та чутливою дівчиною. Проте її колишні батьки більше не змогли завести дітей, чоловік пішов із життя молодим, і дружина залишилася сама. Вона кілька разів ходила до дівчини, шукаючи допомоги, але там їй порадили більше не робити цього.
