Ми з чоловіком Василем живемо в селі, маємо двох дітей – старшого сина Даниїла та молодшу дочку Іру. Господарство у нас велике, є город, корова, кінь, кури. Ми з ранку до ночі працюємо на городі чи у хліві. І ось рік тому наш Данило одружився. Я думала, що моя невістка буде якась сусідська дівчина з нашого села, роботяща, не пані пихата. А він привів додому якусь Надю. Вона зі Львова, місто велике. Молодята вирішили поки пожити у нашому будинку, ми їм віддали другий поверх. За той час якраз можуть назбирати грошей собі на будинок чи квартиру. Спочатку я не дуже ладнала з Надею. Ось видно, що має міські замашки. То жалілася, що в нас інтернет поганий, вона працювати не може. То її дратували півні, що кукарекали з ранку. Або ж запах із хліва.
— Ну, і навіщо ти таку білоручку взяв? Толку з неї, як з кози молока! — казала синові. — Мамо, ну дай Наді час, щоб вона звикла. Вона ж міська, – заступався Данило. Може, Надя вже й сама почала відчувати мою неприязнь та холод. І почала всюди бігати за мною як хвостик. Ось я піду вранці на город зібрати помідори – а вона вже за мною йде, тримає відро. Спочатку вона дуже боя лася до корови навіть підійти, але згодом навчилася доїти. І до курника заходила, яйця збирала. Готувала чоловікам завжди вечерю, мила посуд, прибирала у хаті. Все намагалася мені сподобатися. Якось я мала полізти на дах, щоб дістати банки на варення. А Надя як завжди «А давайте я». Та й я показала їй пальцем на сходи, а сама пішла корову доїти. Тільки зайшла в хлів — і чую голосне «Допоможіть!».
Прибігаю – на землі лежала Надя, її праву ногу придавили сходи. Як на зло, чоловіки були на роботі. Я побігла до сусіда кликати на поміч. Степан Васильович швидко завів машину, і ми поїхали до міста до ліkарні. — Будете ходити місяць у гіпсі, кістка сильно не постра ждала, – заспокоював нас ліkар. Хоча Надя була в гіпсі, але вдома намагалася забиратися, готувати їсти. Ось поставить стілець біля смітника та чистить картоплю, а потім підстрибує та варить борщ. І якщо я пропонувала їй трохи відпочити, то вона тільки крутила головою і далі господарювала. — Нічого, я вам допомогти хочу. Ще настрибаюсь, таку фізкультуру зроблю, – сміється дівчина. Ось так і змінилася моя думка про Наденьку. Тому дорогі свекрухи, даю вам пораду – цінуйте своїх невісток!
