Моїй молодшій сестрі 27 років, її чоловікові — 30. Вони разом уже два роки і спільними зусиллями треплють і собі, і оточуючим нерви. Але мені дістається левова частка цих потрясінь. Наша сім’я регулярно стикалася з проявами її емоційної природи. Через будь-яку, мізерну проблему вона могла зробити велику трагедію. Мені вже в юності дістали її «трагічні» уявлення: посварилася з однокласником — ревла на тему: «Нікому я не потрібна», отримала трійку — град сліз на тему: «Я найтупіша». Навіть відсутність туфельок її розміру в магазині могла викликати сльози та голосіння. Можна, звичайно, похихикати над такою безглуздістю.
Але ж страждати одною їй було нецікаво. Потрібні були глядачі. До закінчення школи вона стала стриманішою, і вже не істерила по дрібницях. Але справи на «особистому фронті» все ще викликали «бурю у склянці». До заміжжя вони з чоловіком зустрічалися кілька років. Наречений — родинна сестрі емоційна натура. І як наслідок — замість одного трагіка, ми бачили театр двох трагіків… Місяців через шість, після їхнього одруження, сестра ввалилася до мене: вся в сльозах і з голосіннями про розлучення. Розповіла, що чоловік знайшов собі іншу. Привід для сліз більш, ніж серйозний. Два дні сестра ревла, а я намагалася її втішати.
Третього дня прийшов її чоловік. Далі порога я не пустила його, але сестра сама підійшла до дверей. З’ясування відносин стало тим ще представленням. Вона, вся в сльозах, хльостала його по щоках, називала його зрадником. Він, стоячи на колінах, теж плачучи, клявся, що любить тільки її і ніколи не зраджував. Внаслідок цього вони помирилися, і вона повернулася до нього. З того дня такі трагікомічні спектаклі повторюються із частотою один — двічі на рік. Відмовити їй у притулку і прогнати я не можу. Вона в мене єдина рідна людина. Але в мене вже пухне голова і підскакує тиск від одного виду біля своїх дверей.
