Ми з чоловіком мріяли про велику родину і вирішили збудувати будинок, щоб усім вистачало місце. Коли будинок нарешті було збудовано – ми переїхали. Нашій радості не було меж. Чоловік прийшов із звісткою, що запросив своїх родичів до нас на новорічні свята. Я не була проти. Мені було приємно, і я хотіла поділитись своїм щастям з усіма. Але до нас були запрошені лише родичі чоловіка. Крім сестри, у мене немає родичів. Та й та живе в Італії, і ми з нею майже не бачимося. Востаннє вона була у нас три роки тому. Ми з радістю чекали на наших гостей. Приїхали батьки чоловіка, брат із дружиною та з дітьми, сестра з чоловіком та з молодшою донькою, якій нещодавно виповнилося тринадцять років.
Зібралися всі. Ми розмістили всіх. Всі ці дні я готувала, прибирала, розважала гостей. Вставала рано-вранці і прямувала прямо в кухню — готувати сніданок. Потім, коли всі вже снідали і розважалися, я мала думати про покупки, потім наводити лад, і вирішувати найголовніше питання — що приготувати на вечерю. І так я цілий день стояла біля плити. Чоловік намагався допомагати, але краще б не втручався. А на чай треба було або пекти щось, або купувати щось смачненьке. Свекруха, дружина брата, сестра чоловіка допомагали мені, але ставили багато запитань, і я мала кожна відповісти, де що лежить, куди що класти.
Звичайно, я господиня і знаю, що де лежить, але було все це дуже тяжко. Два дні тому вони роз’їхалися. Ми чудово провели час. Але я дуже втомилася, мені хочеться лягти спати, але я мушу навести лад у будинку, все перепрати, гладити. Я не маю більше сил. І у понеділок маю йти на роботу. Чоловік такий задоволений, і ще питає, чому я така нервова та роздратована. Адже всім було добре, всім сподобалося, добре відпочили. Так, усім, крім мене. Усі відпочили, а я втомилася до втрати пульсу. Більше ніколи я не погоджусь на такі заходи. Вистачило й одного разу.
