Декілька років тому мій молодший брат, Діма, попросив у мене машину на невизначений термін, поки він не накопичить грошей на свою. У нашій сім’ї нас троє хлопців. Старший живе з сестрою далеко від нас, у іншому місті. У нього там непогана робота, двоє дітей та красуня дружина. Я молодший, у мене на той момент не було якогось особистого життя. Я працював і на цьому все. Ось у молодшого брата по життю інший шлях. Він відрізняється від нас своєю спонтанністю та повною відсутністю будь-якої відповідальності.
Коли він попросив у мене мій автомобіль, мені було не зовсім до душі той факт, що на ньому їхатиме хтось крім мене, але батьки наполягали на тому, щоб я допоміг братові, і мені нічого не залишилося, як слухатися. Півтора роки Діма спокійно і без муки совісті користувався моєю ластівкою. Коли я просив інколи допомогти і докинути мене з точки А до точки Б, Діма відмахувався вигаданими справами. Якось він зателефонував і сказав, що треба зустрітися і обговорити кілька питань щодо моєї машини. Він почав свою промову з того, що машина вже стара, врятувати її не можна, можна лише продати.
Саме в цьому й полягав увесь сенс нашої розмови. Діма казав, що він виглядає несолідно у старій машині. Я, наївний, уже подумав, що він поверне мені ключі і ми з моєю дівчиною зможемо нарешті покататися на моїй старій ластівці. Проте Діма попросив у мене письмового дозволу на продаж моєї машини. Таким чином він міг би докласти свої гроші і купити собі нову модель. Я забрав ключі, абияк підібрав висловлювання для відмови і з того часу більше з братом не спілкувався. Батьки мене розуміють, але й Дімі вони нічого не сказали… адже кілька уроків подяки були б не зайвими.
