Ще рік тому я б і повірити не могла, що зараз буду на межі такого відчаю. А все сталося так несподівано, але все повільно йшло до цього, я це тільки зараз зрозуміла. Ми з чоловіком прожили в шлюбі 6 років. За цей час у нас з’явився син, якому на даний момент 4 рочки. Ще на весіллі чоловік пообіцяв мені, що готовий зі мною провести хоч все життя. Як би не так… Згодом я почала помічати, що ставлення чоловіка до мене і до сина змінюється і дуже стрімко. Раніше чоловік повертався з роботи при першій же можливості, тільки щоб пограти з сином до того, як він засне, і побути зі мною.
Потім він, навпаки, почав робити все можливе, щоб затриматися на роботі або ще де-небудь зайву хвилину. Пізніше чоловік і зовсім перестав мені говорити теплі слова, про те, як він мене любить, і навіть перестав приділяти час синові. Я думала, що чоловік просто втомився, і йому просто потрібен час, щоб знову повернутися до свого минулого вигляду. Я сподівалася, що вся його любов повернеться і я це скоро відчую. Одного разу чоловік покликав мене на серйозну розмову і сказав, що розлюбив мене і втомився бути батьком для сина, він сказав, що більше не може жити з нами.
Я в цьому переконалася, коли він мені показав готові документи про роз лучення, а до цього я в глибині душі вірила, що він просто невдало жартує… Після роз лучення почалася моя чорна смуга життя. Зараз я знімаю кімнату в гуртожитку, де живу з сином. Батьків у мене немає, я дитбудинівська. Друзів, які могли б доnомогти теж немає. Навіть не знаю, як мені вчинити? Що робити далі? Я ж несу відповідальність не тільки за себе, але і за сина…