Оксана нещодавно переїхала до села. Коли вона відпрацьовувала останній рік до пенсії, то одразу собі вирішила, що точно поїде жити в село, дуже хотілося мати свій будиночок. Так вона оселилася у невеликому селі, поки що нікого не знала. Але зауважила, що має досить симпатичного сусіда. Оксана відігнала всі ці думки, бо, можливо, він одружений, та й взагалі навряд чи подивиться на чужу міську жінку. Однак, повертаючись із магазину з великими пакетами, сусід підбіг до Оксани, щоб допомогти. -А я вас давно помітив, ви така яскрава та незвичайна. Все боявся підійти до вас. -А чого бо ятися? -Та почнуть наші сільські баби пліткувати, та й взагалі, раптом ви б мене прогнали.
-То ви мій сусід, тепер будемо частіше бачиться, так що не прожену. Чоловіка звали Василем. Він був у свій час одружений, але дітей у шлюбі так і не з’явилося. Потім дружина поїхала до іншого чоловіка до міста. Оксана про себе теж розповіла, що вона була одружена, але дітей теж Бог не дав. З чоловіком розлу чилися, бо набридли один одному. Після знайомства Василь як маленький хлопчик почав спостерігати за Оксаною. Поки вона на городі працює, він зі свого городу на неї дивиться. Потім наважився її в ліс за грибами та ягодами покликати.
Усі сільські вже помітили, що парочка скрізь разом ходить, то чутки пішли. Якось Василь за день жодного разу не з’явився. Це було так дивно, навіть у город свій не виходить. Оксана занепокоїлася. Вона вирішила піти до нього сама. Коли увійшла до будинку, то побачила Василя, що лежав на дивані. Він мав високу температуру. Ніхто його не доглядав, сам він навіть до кухні дійти не міг. Оксана відразу взялася за справу, принесла ліки, зварила бульйон, чаєм з малиною відпоювала хво рого. І їм уже було все одно на плітки села. Один для одного вони стали найдорожчими людьми.
