— Маріє! Ти чи що? Марія Федорівна обернулася. Поруч із лавкою стояла здивована сусідка. — Що ти робиш у будинку для людей похилого віку? У тебе ж є квартира! — Виходить, що ні, раз я в ній своїм дітям заважаю. Сусідка сплеснула руками: — То я твоїй Світлі не повірила, коли вона стала мені розповідати, що ти в село перебралася. А знаєш чому? – Чому? — Через Ваську. Ти б його точно з собою забрала, і він не кричав би з голоду біля під’їзду. – Як? Вона ж обіцяла його доглядати! — Ти про Ваську не хвилюйся, я його до себе взяла. Ти давай краще про себе розповідай. – Що розповідати? Квартира маленька, велика родина.
Дочка приставала весь час до мене, щоб піти з дому . Їм там і без мене тісно, як виявилось. Я чинила опір як могла, але, коли і онука стала мене просити поїхати, я здалася. — З глузду з’їхати! Адже у її свекрухи аж двокімнатна квартира. Вони могли б туди переїхати. — Не могли. Зі свекрухою у неї стосунки напружені. — І чому я не дивуюсь? – зло сказала сусідка. А потім стурбовано запитала: — Ну, а тут тобі як живеться? — Ти знаєш, непогано. Є з ким поговорити. – Подружки означає. — І не тільки. — Невже й залицяльник є? — Усміхнулася сусідка. — Ну, чому одразу залицяльник.
Просто з Володимиром мені не нудно. І йому зі мною, мабуть, також. — Це добре. Може, він допоможе тобі впоратися з дочкою. Адже вона не живе у твоїй квартирі. Там якісь нові люди. Довелося Марії Федорівні йти розбиратися. Виявилось, що дочка продала квартиру. З горем навпіл вдалося Марії Федорівні змусити дочку віддати їй свою частку від отриманої суми. Вона ще якийсь час пожила в будинку для людей похилого віку, я потім, ускладчину з Володимиром, купила будиночок у найближчому селі. Тепер люди похилого віку з Ваською живуть разом у селі і залишається тільки сподіватися, що ніщо більше не затьмарить їх осінь.
